fbpx

Пів життя провела в Італії на заробітках, а повернувшись навіть не мала де зупинитися. Від безвиході поїхала до подруги дитинства. Вона в Україні нажила двоповерхову хату. Діти мають свій бізнес. Ось вона й відкрила мені очі. – А ти чого своїм ледарям кожного місяця євро надсилала? Чи в нас роботи нема? – Я не планувала повертатися в Італію, але вирішила все ж заробити собі на квартиру. Діти мене знати не хочуть

Я поїхала на заробітки в Італію в сорок три роки. Діти якраз закінчували школу і потрібні були гроші, щоб вчитися дальше.
Чоловік тинявся по “шабашках”. Він працював на будові, і хоча руки в нього “золоті” та там він і присів на “біленьку”.

Бувало й таке, що я розраховую на його зарплату, а він її навіть додому не принесе, всю з такими ж як він спустить в трубу.

Потім на мою голову додались і кредити, бо геть не стягували ми…

Ось так одного осіннього дня я і опинилася на чужині.

Подруга моєї подруги мене прихистила в себе на деякий час, потім я знайшла роботу і там же і з бабусею, якій було 85 років і жила.

Її діти мене собі сподобали. Тому коли я час від часу поверталася додому, вони дзвонили і нагадували, що вони на мене чекають.

Потім була літня пара. Не скажу, що мені важко було працювати, просто дуже хотілося до дітей, в Україну.

Діти ж сильно не наполягали на моє повернення. Чоловіку я зовсім вже не була потрібна. Його батьки забрали до себе в село, там з нього користі більше, хоч покосить, чи город зорає.

Я кожного місяця надсилала дітям як не євро, то посилки з італійськими смаколиками, а вони не переставали дякувати мені за допомогу.

Коли я питала у сина, чому він не йде на роботу, Іван постійно говорив, що тяжко нормальну знайти. Час від часу він десь влаштовувався, але довго там не протримувався.

Таке саме було і з дочкою.

Вона пильнувала друзів, а їх в Оленки було багато, бо як я вже потім дізналася:” в неї ж мама за кордоном! Вона при грошах”.
Роки минали дуже швидко.

Син встиг одружитися, стати батьком і розлучитися.

Після розлучення повернувся в нашу квартиру. Дочка заміж вийшла, але замість того, щоб піти на свої хліба, вирішила в квартиру ще й зятя привести.

Словом, жили вони втрьох, а потім, коли народилася моя внучка, вчотирьох.

Коли я в 60 років приїхала в Україну, то навіть не мала де притулитися. Від безвиході я поїхала до своєї подруги в районний центр. Катя жила в своєму великому будиночку. Вони обоє з чоловіком працюють та виховують дітей, і я навіть їй позаздрила. Вони в Україні домоглися більшого, ніж я на заробітках за стільки років.

І тут вона й відкрила мені очі.

– А ти чого тим гнилякам своїм кожного місяця гроші висилала? В нас робота є, тільки треба мати бажання. Ясна річ, якщо тобі капають постійно євро, ти і не поворухнешся. Що доброго ти заробила в тій Італії?

І тут до мене дійшло…

– Ти б краще ті гроші складала, і хоча б собі квартиру купила, щоб бути на старість незалежною. А діти в тій квартирі що хочуть, нехай роблять. Чоловік твій, то окрема історія…

Ось так я все своє життя горбатилась, щоб дітям добре жилося, а на старість літ залишилася ні з чим.

Я не думала більше повертатися в Італію, але прийшлося.

Читайте також: Того дня свекруха нашу сім’ю, і сім’ю молодшого сина, запросила на суші і на тортик з кавою. Такі зустрічі в нас рідкість, тому я з нетерпінням чекала на свято. Я і припустити не могла, що таким чином вона хоче повідомити, що дає певну суму Кості на квартиру, бо в їхній тісно. І як я мала реагувати? Ми десять років з чоловіком у всьому собі відмовляли, виплачуючи іпотеку. Нас їй шкода не було?

Діти зі мною не спілкуються, бо вважають, що я їх кинула в дуже важкий момент в житті.

А мені вже байдуже. Я складаю собі хоча б на одну кімнатку…

Хватить, надопомагалася я їм свого часу!

Автор – Наталя У

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page