Усім підтримуючим те, що відбувається – прапор у руки, так я сказав друзям і знайомим. А у мене в Україні рідні і я їм вірю, тільки, на жаль, вони від спілкування зі мною поки що відмовилися повністю. Та я їх розумію. Тому й виїхав, “втік” так би мовити
А доводи на підтримку СВО, будь ласка, надсилайте матерям, втратившим дітей, з обох боків.
Я стандартний айтішник, маю стабільну віддалену роботу. Відучився, відслужив, віддав борг Батьківщині, сплачую податки. І живу, загалом, добре.
Навіть після лютого проблеми вирішувалися і начебто можна було жити, але у вересні оголосили мобілізацію. Далі сидіти в Росії в цей період мені здалося просто небезпечно для здоров’я.
Вирішив виїхати до Вірменії. Купив квитки з прямі і туди і назад через кілька днів. Як турист. Після реєстрації в аеропорту поплентався на паспортний контроль, де дівчина, яка кілька разів відсканувала мій паспорт, з радістю мені повідомила, що виїзд мені закритий військкоматом. Тобто військкомат тепер цар і бог і може вирішувати: маю я свободу пересуватися чи ні. Часи такі.
Паспорт мій та ще трьох хлопців забрав прикордонник і пішов у своїх справах, на нас не відволікаючись. Час наближався до вильоту, тому було зрозуміло, що чемодан мій полетить, а я – ні. Звичайно, і він не полетів.
Урочисто оголосивши нам усім, що, дослівно, «вас військкомат шукає» і віддавши паспорти – прикордонник попросив нас за лінію.
Усі питання – у військкомат! Навіть не видавши нам повідомлення про заборону на перетин кордону, видавши стандартне у нас: «Ну ви ж розумієте»
Розуміємо.
Далі я вирішив одразу ж рушити у бік Грузії. Отримавши назад багаж, я знайшов Блаблакар до Владикавказу. Заїхав за мною чоловік на старому мерседесі.
Доїхавши до “Владика”, знайшов попутку до Тбілісі, бо пішки ну ніяк не можна. На кордоні теж розвернули з тим самим формулюванням.
Після другої спроби за день я зрозумів, що списки є, і я в них.
Після цього вирішив їхати через Білорусь. Взяв квиток до Смоленська та поїхав. А потім… перетнув кордон легально через кпп (напевно списки оновилися), доїхав до Мінська і спокійно полетів до Єревану.
В аеропорту не було ні баз призовників, ні злих прикордонників.
Ось так я «втік», «злякався» та інше. І спокійно працюю, не боячись отримати повістку та піти робити справу, яку доброю ніяк не назвеш.
Миру всім нам скоріше!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.