Провідали ми на днях маму чоловіка. Василина Дмитрівна і оголосила, що хоче подарувати нам квартиру, але люди, бачили б ви ту нерухомість! Обняти і плакати, одним словом. Розповім про все спочатку.
Мені 21 рік, моєму чоловікові 23. Ми одружилися близько року тому і тепер живемо дорослим життям, як завжди і мріяли. Чоловік працює у консалтинговій фірмі. Я ходжу на курси та трохи підробляю вдома. Але грошей, звісно, не вистачає. А все тому, що левова їхня частка йде на комуналку та оплату оренди.
Трохи розповім про себе. Все життя я прожила з батьками та молодшим братом у двокімнатній квартирі, яка була куплена ще на початку дев’яностих. Місця нам ніколи не вистачало. Та й ремонт у хрущовці самі розумієте, ні на що особливо не впливає. Як то кажуть, «з трухлявого лісу ненадовго хата» чи якісь там ще приказки бувають. Словом, про гарну квартиру я мріяла з дитинства.
Власне тому ми стільки за житло і платимо. Новобудова, високі стелі, цегляні мури. Підлога, яку навіть мити приємно. І великі, світлі вікна. Місце, що приносить задоволення, але відбирає твої останні зароблені гроші.
А що вдієш? На менше я не згодна, квартира, хоч і орендована, має бути комфортною в усьому.
Я завжди знала, що моя свекруха Василина Дмитрівна живе та працює за кордоном. Не знаю вже, скільки там їй платять, але за 17 років, погодьтеся, можна вже назбирати грошей на що завгодно. А мій чоловік – її єдиний син.
Тому на весілля я розраховувала отримати від неї в подарунок хоча б однокімнатну квартиру. Бажано в сусідньому районі, який активно розвивається і розбудовується. Жити там мріють багато моїх знайомих зокрема.
Але ні, мої батьки подарували гроші, і свекруха також вирішила вручити щупленький нам конверт. Відносно невелика сума, якщо що. Ми з Тарасом навіть не знали, на що її витратити. Так і вирішили просто покласти в банк, може, потім стане в нагоді. От і все.
А час минав, і я помітила, що ми, як сім’я, перестали рухатися вперед. Зарплати чоловіка вистачає лише на те, щоб сплатити житло та купити їжу на місяць. Може він ще на бензин собі щось витрачає. А за все інше вже плачу я. І на ці витрати у мене йде майже половина заробітку. Як на мене, так не повинно бути.
Тепер до найголовнішого. Вже другий місяць, як я чекаю дитинку. Хвилювання вщухли, страх перед невідомим також. Я заспокоїлася, і ми з чоловіком вирішили розповісти про цю новину рідним.
На що моя свекруха заявила, що заради такої справи вона готова нас, молодих, забезпечити гарною квартирою. Час прийшов, отже скоро нам не потрібно буде платити такі величезні гроші. Це ж чудово!
Тільки уявіть. Я взяла вихідний, попросила кращу подругу, зайняту людину, між іншим, піти зі мною, дивитися квартири в тому самому новому районі. Ми оббігали стільки поверхів, не порахувати. Варіантів – море. З двох чи трьох квартир я взагалі не хотіла йти. Так вони були класні.
Поговоривши з Тарасом, ми вирішили, що не дуже наполягатимемо на шикарному варіанті. Занадто розкішні варіанти одразу викреслили зі списку, бо ми ще молоді, заробимо своє. Але й халупа якась нам не підійде. Тому симпатична двокімнатна квартирка з критим місцем для паркування нам підійде. А техніку ми потихеньку самі докупимо. Я вважаю, що це буде чесно.
І ось, ми з тортиком, гарні, приходимо в гості до свекрухи. Вона нас радісно приймає, дістає якісь фрукти, цукерки. Каже, що вже розібралася з усіма справами і сама хотіла покликати нас заздалегідь. Відповідаючи на наш незрозумілий погляд, уточнює: квартира вже обрана, продавець – її добрий друг, а за сумісництвом колишній сусід, який переїжджає до Ізраїлю.
Це квартира на дев’ятому поверсі, в сусідньому під’їзді. Дві кімнати, без ремонту, панельні стіни, останній поверх. Ліфт є, сусіди – старі теж. Поблизу дорога та трамвайна розв’язка. До центру 20 хвилин машиною.
Я навіть не зрозуміла, як у мене з очей полилися сльози. Чоловік урятував: сказав, що через мій стан у мене таке останнім часом часто трапляється. А мене почало трясти. Заспокоїлася я лише за десять хвилин, коли вийшли з чоловіком на балкон.
Він обіймав мене і гладив по волоссю, намагаючись втішити. А я бачила лише багаторічні ями на асфальті і думала про те, що тепер цей краєвид буде за моїм вікном теж.
Вже вдома, хоч і в орендованій квартирі, я заспокоїлася. Прийняла ванну, увімкнула заспокійливу музику, запалила свічки. Начебто то отямилася. І хоча десь усередині я почувалась жахливо, треба було все обговорити з Тарасом.
Я зрозуміла, що він не збирається сперечатися зі своєю матір’ю. І чекати на адекватне рішення від них обох не доводиться. Отже, я зібрала всю свою впевненість і, якщо хочете, нахабство в кулак і поставила йому ультиматум. Або ми переїжджаємо до іншої нормальної квартири в нормальному районі, або ж розлучення.
Я хочу, щоб усі мене правильно зрозуміли. Я за тих умов жити не зможу. Відповідно, дитині теж буде погано. Тоді навіщо взагалі створювати сім’ю? Моя свекруха захотіла заощадити на власному синові? Це її рішення. А своє рішення я висловила чоловікові.
Поки що чоловік каже, що все владнає. Але минуло кілька днів. Я розумію, що він не хоче засмучувати маму. Однак себе, та ще й у положенні, я теж образити не дам. Потім він ще й дякуватиме. Думаю, зараз просто потрібно бути сильними, щоб досягти свого. А в майбутньому ми ще одне до одного в гості ходитимемо. З радістю та посмішкою.
Я не проти ще раз побачити ті ями на дорозі. Але тільки за умови, що після цього я повернуся в хорошу квартиру з ремонтом, кондиціонером і всім, що треба нашій молодій родині й майбутній дитині. Тільки так і аж ніяк інакше. Крапка.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
