Пара наших батьків вважалася найкрасивішою у селі. На маму заглядалося багато, але закохатися її пощастило в хлопця хоч і чарівного, але трохи безвідповідального. Мама від цього шлюбу її відмовляла:
«Не потрібний тобі цей Сашко. Шалопай він ще той, усі це знають. А якщо ти думаєш, що шлюб його змінить, то ти помиляєшся, доню. Дуже сильно помиляєшся».
Та вона батьків не слухала, хоч вони й далі сватали їй інших хлопців. «Вітя – добрий, скромний хлопець. Юрко, що у сільраді працює, вихований, ввічливий завжди. Ні, тобі цього шибайголову подавай», – голосив тато мами.
Та тільки мамі всі нотації рідних були байдужими, вона знову і знову зустрічалася з нашим батьком. І вітряний хлопець зробив пропозицію дівчині. І вона без роздумів її прийняла.
Рожеві окуляри у мами справді почали спадати вже у перші місяці шлюбу. Її чоловіка не змінила навіть новина про те, що дружина носить їхнього первістка. Тато активно відпочивав із друзями, а іноді й з подругами. Мама спершу намагалася тримася і виходила на тусовки із чоловіком. Але через дитинку нічні гулянки невдовзі довелося припинити.
Роки йшли, а життя батьків складалося дивним чином. Тато гуляв та відпочивав. Працював то там, то там. мама народила спочатку Микиту, а через 2 роки і мене. Нас вона любила, але чоловікові намагалася приділяти уваги значно більше. Щоб не допустити появи в житті горе-чоловіка інших жінок, мама завжди намагалася бути з ним і повністю відповідати його ідеалам.
«Навіщо мені дружина, яка не радуватиме мене?» — постійно повторював батько.
Не дивно, що з часом ми з братом стали жити з маминими батьками. Бабуся і дідусь, які раніше так хаяли маму за її легковажність, знайшли у нас, своїх онуках, справжню втіху. Ми росли, добре вчилися, любили дідуся й бабусю, і, по-своєму, батьків, але їх ніколи зайвий раз не турбували. Я навіть іноді називав свою бабусю “мамою”.
Батьки чим могли допомагали, але повністю забезпечували нас і ростили, немов рідних синів, саме мамині батьки. Мама й тато іноді мелькали у нашому житті, але зрідка. Ми і не приділяли особливого значення цим людям.
А потім мами нашої раптово не стало. Бабуся й дідусь розлютилися на батька і заборонили йому наближатися до нас. А йому тільки того й треба було – забув і загув.
Завдяки хорошому вихованню та справжній сімейній теплоті ми з братом виросли здоровими та успішними людьми. Ми завжди допомагали своїм дідусю та бабусі. Поки одного дня мені не зателефонував незнайомий номер: «Миколко, я твоя тітка Віра, двоюрідна сестра Сашка. Дуже потрібно, щоб ти своєму батькові допоміг. Може, грішми небагато. А то йому тяжко по життю дуже, а ви з братом зовсім від нього відвернулися. Як не рідні просто».
Я негайно розшукав адресу, де мешкав мій біологічний батько, взяв брата і приїхав «знайомитися» з родичем. Нас зовсім не здивував аромат, який панував у бідній квартирі. Батько не розлучався з обіймами зеленого змія. Крім того ми з’ясували, що він отримує допомогу від держави. Яку благополучно забирає ця тітка Віра.
– Як це батька до інтернату? Та ви що з глузду з’їхали, мажори? Ви як так смієте з батьком чинити?! Він вам життя дав, а ви невдячні! Та щоб ви! Навіщо я тільки дзвонила вам! – кричала тітка Віра на весь поверх, коли я озвучив свій план дій на найближче майбутнє.
Родичі по батьківській лінії намагалися атакувати нас щосили, але нам було байдуже.
В інтернаті про нього подбають. Так він буде ситим і чистим хоча б», – вирішили ми. Мені, чесно сказати, ще й за інтернат платити явно і задарма не здалося. Але це, принаймні, людський вчинок. Ця тітка Віра до кінця спочатку батьківських днів, а потім і своїх із нас не злізла б. Дай грошей, Миколко. Ти виріс і заробляти навчився, тепер ми тобі на тебе виліземо і звісимо ніжки», – отак би й було.
Нам з братом здавалося, що наш варіант більш гуманний, ніж той, що ми пережили. Дві маленькі дитини, кинуті на свавілля долі. Доки не прийшли справжні батьки, що виростили нас і поставили на ноги. І вік бабусі і дідуся не став перепоною на шляху до звання «найулюбленіші батьки». Їх ми з братом любимо і поважаємо як нікого іншого.
А батько навіть такого життя не заслужив, яке ми йому оргізували і оплачуємо. Та все ж це людина, яка дала нам житя, і залишити його на призволяще ми не могли.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
