Людмилі, 53 роки, власниця кафе, мати двох дочок, волонтер з Ірпеня.
«У перші дні війни постало питання, де зберігати продукти, гуманітарну допомогу: дитяче харчування, памперси. Такою базою стало моє кафе. Продукти ми роздавали, із моїх «кафешних» запасів я готувала їжу і годувала, в основному, літніх людей, ну або ж тих, хто цього потребував.
Спочатку приходили 30-40 людей на день. Згодом – більше. Все було непогано, поки не почалися сильні обстріли. Моє кафе практично знищили. Я продовжувала готувати на багатті, на мангалі. 20-23 березня продуктів майже не лишилось. Я виїхала 24 березня, разом із 84-річною бабусею. Останню ніч ми з нею вдвох провели у підвалі. Розумієте, поцілили в мій будинок, моє кафе згоріло. Тому я і вирішила виїжджати.
Не розумію, як можна стріляти у кафе, куди вишикується черга з літніх людей?
Бійці ЗСУ порадили пересуватися між будинками, аби в нас не поцілили. Але ми з цією літньою жінкою таки потрапили під обстріл – мусили падати додолу просто на клумби.
Нам вдалось за допомогою волонтерів виїхати до Умані, де живуть мої батьки. Ми зараз тут, але я збираюся їхати назад. Разом із цією бабусею, вона каже, що дуже хоче додому. Я поговорила з чоловіком, придумала собі, як житиму далі. В будинку завалений коридор біля вхідних дверей, ще вікна повибивало. Я вирішила собі, що коридор – то не головна частина хати, обійдуся поки без нього. Шибки позатягую плівкою. У кафе збереглися мангал і навіть плитка, я там зможу готувати. Знаю, що якось налагодимо постачання продуктів.
У мене дуже болить душа за літніх людей, які лишилися в Ірпені. Я знаю номери квартир із лежачими бабусями і дідусями. Одній бабусі я лишила запас продуктів на три дні, а минуло ж набагато більше. Точно знаю, що у них немає їжі, бо вже 23-го вони їли моркву з майонезом.
Про виїзд на Західну Україну чи тим більше за кордон не хочу й чути. Я нікуди не поїду. У мене чоловік воює, я чекаю, коли він повернеться. Ми налаштовані воювати. Моя старша донька в Італії, волонтерить там. Менша була з нами в підвалі тривалий час, волонтерила разом з нами в Ірпені. Коли стало дуже небезпечно, я її відправила на Волинь, а потім в Італію до старшої сестри – нехай відновиться, бо оце сидіння в підвалі під бомбардуванням вдарило їй по нервах».
Слава ЗСУ і Україні!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джелел.
