Сусідка зайшла в квартиру і давай мене вичитувати, чому це я своїх дітей, ще й взимку, з хати прогнала. Назвала мене Ніна мачухою, але я вмить її до тями привела. “Такі то були діти, Ніно!”.
Чоловіка мого вже більше двадцяти років зі мною немає. Може то й на краще, бо не бачить того чуда, яке коять наші з ним доньки. Ми ж їх плекали, вчили, а тепер ось, пожинаю я такі гіркі плоди. Вони ж думали, я років з десять на тій кухні перекочую, а вони за мої гроші будуть дітям підгузки купувати і не тільки!
Важко мені було, бо, можна сказати, сама я їх на ноги ставила і вчила і гроші, як могла, заробляла, щоб і одіті були не гірше інших і не голодні.
Я вам по правді скажу, коли дівчата вже подорослішати до того віку, коли я заміж вийшла, то почала я вже прискорювати той час.
Я ж надіялась, що дівчата підуть, хто в невістки, хто на орендовану зі своєю половинкою. Ми ж жили в двокімнатній квартирі, ну куди мені ще зятів приймати.
Але одного дня старша Ольга привела без спросу чоловіка, і сказала, що іншого виходу немає, вона при надії.
– Нічого, в тісноті та не в обіді. Якось та й уживемось.
Ну що мені було робити, прийшлося приймати зятя.
Спершу дівчата жили в одній кімнаті, а я в іншій. Прийшлось молодшій Лесі до мене перебиратися.
Важко було. Леся бурчала, що за чужим чоловікам посуд і ванну мити не буде. І за їжу постійно “бурі” влаштовувалися, хто що купив, а хто скільки з’їв.
Я не раз за голову хапалася, хоча найчастіше всі продукти чи хімію в хату приносила я, бо незважаючи на те, що здоров’я нема, та я ще працюю неподалік дому, прибираю на заправці.
Мені легше було втекти з дому, ніж вислуховувати їх скарги один на одного.
Молодша дочка хоч і працювала, але її грошей я не бачила. Зять більше на дивані вилежувався, бо для короля не було достойної роботи, а автівки заправляти, це не його.
Але і з тим би я ще мирилася, якби одного дня і молодша Леся мені в квартиру зятя не привела.
– А що, Оля тут жити зі своїми може, а я ні?
– Але ж куди я маю подітися? В нас дві кімнати.
– Ти можеш на маленькому диванчику в кухні поміститися. Не проженеш ти доньку зі своїм майбутнім онуком чи онучкою.
Мені в очах потемніло від її слів.
Але нічого вже я вдіяти не змогла. В одній кімнаті Оля з дитиною і чоловіком, який ніде не працює, в іншій Леся і чоловік, який ніби й заробляє щось, бо на роботу ходить, але все спускає з друзями і “пінним”.
Змогла я прожити в таких умовах більше двох місяців, і покликала я все сімейство до себе на кухню і повідомила своє рішення, яке апеляції не підлягає.
– З мене годі! Я даю вам рівно місяць, щоб ви обидві зі своїм сімейством покинули мою квартиру. Колись вона буде ваша, але поки я жива, ноги вашої тут не буде, ну хіба з внуками на чай до баби. Це вже занадто. Я хочу на старості літ спокою. Чи я на нього не заслуговую?
Ви знаєте, вони мене почули і вже за дві неділі знайшли для себе житло.
Деякий час дочки зі мною не спілкувалися, але зараз ніби все добре, я ж то онукам час від часу якісь гроші даю. Вони ж таке пропустити не можуть.
Ось таке я заслужила на старості життя…
Автор – КАРАМЕЛЬКА
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
