alena
— В сенсі, Галино Петрівно, ми вам повинні заплатити 15 тисяч гривень? — перепитала я, дивлячись на свекруху так, наче вона щойно прилетіла з іншої планети. А мама
— Ой, донечко, тримай, я тобі подаруночки принесла! — сказала свекруха, переступивши поріг із великою коробкою в руках. — Дякую, Олено Миколаївно! Що це? — я злегка напружено
– Женю, я до твоєї мами більше не поїду. Ну, така гостинність, вибачте, я її не розумію. Так я сказала чоловіку після того, як ми побували у його
– Мамо, ти не зможеш, поки у відпустці, приїхати до нас і допомогти Оленці трохи з малюками? Двійня це все-таки не жарти, а я на роботі постійно, вона
– Валеро, по п’ять яєць зранку з’їдає твоя мама. Щодня. Та ні, мені не шкода. Я розумію, що вона літня людина, що в неї маленька пенсія. Хай собі
Дитині видає така на днях: – О, прийшла моя внучка Соломійка, така гарна, стильна, а як пахне! Ну, молодість. А в моїй юності у мене не було можливості
– Бабусю, я тобі яйця посмажу або піцу зроблю? Я все вмію сам! Я аж розгубилася. – Онучку, – сказала я, – бабуся зараз усе для тебе зробить.
Оці їхні вареники і пиріжки – в тому сіль, в тому кришка від пляшки, в тому цукор замість начинки, в тому перець, в тому жолудь, в тому каштан.
– Мамо, розумієш, ти повинна дати моїм свекрам гроші на ремонт будинку, адже ми живемо з ними. Це я, твоя дочка, твоя онучка, твій зять. Тобі ж не
– Хіба це котлети? Олена, ти що в них, туалетного паперу напхала? – скривившись, мама Сашка відсунула від себе пюре з котлетою. – А пюре, ти бачила, які