alena

Я стояла біля хвіртки того будинку під Житомиром, де нібито проходив ремонт. Мої пальці, що змерзли на березневому вітрі, тремтіли на кнопці дзвінка, бо за цими дверима двадцять

— Збирай речі, Олено, я подаю на розлучення, бо жити з жінкою, яка не здатна підтримати чоловіка у вирішальний момент, я більше не збираюся, — саме ці слова

Мій чоловік Андрій прийшов додому, кинув на стіл роздрукований список того, що я маю зробити до його повернення з роботи, і процідив крізь зуби, що моя кулінарія останнім

— Моя власна донька заявила мені у вічі, що наш приїзд на день народження онука — це незапланована сума витрат, яка тягне їхню сім’ю на дно, тому свята

— Ти знову притягнув той самий сорт яблук, що я терпіти не можу, — мовила я, навіть не глянувши в бік паперового пакета, який Сергій поклав на тумбу

— Ти народила чотирьох дітей, Ірино, але для жодного з них так і не стала справжньою матір’ю, бо за парканом завжди сиділа чужа жінка, яка робила твою роботу

— Ти мені ніхто, і звати тебе ніяк, щоб ти тут свої порядки наводила, збирай речі і звільняй квартиру, бо завтра я міняю замки, — саме ці слова

— Мамо, ми ледь кінці з кінцями зводимо, а ви знову просите на ліки, — Андрій важко зітхнув, витягаючи з гаманця останні купюри, які ми відкладали на зимове

— Ви хоч розумієте, що ви зробили? Ви не просто не покликали мене на відпочинок, ви налаштували мою власну дитину проти мене, сказала Марина, дивлячись прямо в очі