olesya

— Тарасе, чому в твоєї матері є ключі від нашої квартири, про які я не знаю? — мій голос тремтів від обурення. Чоловік лише знизав плечима, вважаючи, що

— Грошей не дам, Вікторіє. Ані копійки зверху того, що суд присудив, а краще — і того не буде. Я забираю дітей собі на половину місяця, будемо жити

— Не виливай ту воду, ти що, геть розуму не маєш!, — Галина майже вирвала з моїх рук пластикове відерце, з якого ще йшла легка пара після купання

— Йди, Галю, синочок вже не спить, а ти все ніяк очі не протріпаєш, — ці слова свекрухи стали моїм «добрим ранком» на довгі роки. Я підхопилася з

— Що це ти, Маріє, все по одному береш, у тебе ж дві онучки в хаті? — запитання сусідки Люби в сільській крамниці прозвучало як грім у тиші.

— Тату, ти ж все одно вдома сидиш, тобі що, важко дві години з малими побути? — Олена виставила поперед себе візок, ніби це був не дитячий транспорт,

— Мамо, я ж не знав, що бабуся там затіяла, я просто вчився! — голос мого чотирнадцятирічного сина Дениса у слухавці тремтів так, ніби він щойно вислухав вирок

— А чого ти очікував, Степане? Що я буду тут роками обіймати холодну подушку і чекати, поки ти там на чергову цеглину заробиш? — Олена говорила це наче

— Ти хоч уявляєш, скільки я на нього збирала, щоби ти отак просто взяла і все зіпсувала? — я стояла посеред коридору, стискаючи в руках свій колись ідеальний,

— Оксано, ти хоч знаєш, скільки зараз коштує домашня телятина під хроном, що ти її так сміливо у свій контейнер перекладаєш? — я ледь стримувала голос, щоб не