Ось я і знайшла час, щоб подивитися привітання президента та колег українцям.
Президент — це гарант. Ніби він і є тією людиною, що нагадує нам, жителям країни, що добре, а що ні з точки зору держави. А отримали ми нагадування, що життя прекрасне — а це, ніби не його задача нагадувати. Але…
Чесно? Мені сподобалося. Зроблено дуже рукасто. Цінності розведені компотом доброти (сильно розведені), прикрашені естрадними гостями 95 кварталу, притрушені звичайними людськими потребами, які видають за цінності, бо цінності розвели компотом доброти.
Чому я вважаю, що цінності державності не можна перемішувати в коктейлі з «перепоєм», збиранням грибів і наклеюванням плитки в ванній навіть в скаженому бажанні президента подобатися народові?
Права людини.
Мої сусіди у Києві постійно сваряться та чубляться, у них є діти. І держава нічого не робить. Діагноз: немає державної точки зору і принципів.
Закон.
Перед від’їздом у мене вкрали на вулиці телефон. Поліція сміялася, коли я спитала, чи можна щось зробити. Наступного дня я дізналася все про те, як поліція живе з того. Діагноз: немає державної точки зору і принципів.
Не хочу жити в СРСР, де всі мають взятися за руки і радіти, що на столі є олів’є
Виконавча влада.
Батько моїх дітей не підтримує їх ніяк, але держава не допомагає таким батькам як я. Взагалі. Діагноз: немає державної точки зору і принципів.
Культура.
Я працюю у театрі, який став популярним разом з іншими театрами, коли перестали приїздити російські театральні антрепризи. Якщо вони повернуться — гаплик українському театру, який тільки почав розвиватися в якості і кількості за останні чотири роки. Так само буде і з виконавцями, які, до речі, ще не розуміють цього. Діагноз знаєте.
Національна ідея. Традиції.
Щодня мені пропонують придбати за копійки експозиційні музейні екземпляри. Українські музеї знищуються руками влади. Вони нікому не потрібні. Тепер представником української культури є Вінник. Діагноз.
Державна освіта.
Як власник приватної школи скажу, все робиться нашвидкуруч, просто, щоб справити враження. Нічого не будується на майбутнє. Створюються нові формати зі старими людьми. Але без цінностей і тренінгів — це неможливо. Це трагедія, яку ми зрозуміємо згодом. Та сама хвороба.
Охорона здоров’я.
Люди, які мали цінності, пішли або залишились принципово, тому що їх хотіли піти. Але довго в структурах, де головною цінністю є – подобатися народові, вони не залишаться. Хвороба.
У нас давно все досить погано. Але раніше влада хоч це визнавала. Тепер нам пропонують радіти тому, що сонечко світить. Дякую, пане президенте, але я хочу більшого від вас. Не за те ми платимо вам, щоб знімати кліпи в стилі «Love Actually», у вас тепер інша робота та задачі.
Не хочу, щоб мій президент говорив те, що хоче почути його електорат, і тим самим знищував справжні цінності – традицій, культури, науки, державності і історії.
Не хочу жити в СРСР, де всі мають взятися за руки і радіти, що на столі є олів’є, а зранку «болить голова». Чому? Мабуть, це зовсім не моє і я боюся, що наступного року він розповідатиме, що відрижка — це чудово. А я хочу більшого.
Скажете «победителей не судят»? Ну, там згадався переможний процент — і щось мені думається, що він вже змінився. Хоча нікому з нас не вигідно, щоб розчарування мало вагу. Я все ще не підтримую, але вірю в диво.
Текст опубліковано з дозволу автора порталом “Новое время“, оригінал .