Того дня ми прийшли на дідову половину будинку і сіли до столу. Мама, як завжди, сиділа поруч з батьком. Дідо суворими очима споглядав на нас усіх, ніби відчував, що зараз станеться щось погане. В цей момент з-за столу піднявся батько, і звернувся до матері. Тільки останнє слово було все ж за дідом.
Я й зараз іноді згадую наш старий будинок. Він був із двох половин: в одній його половині було три кімнати, в яких я жив зі своїми батьками, а в другій половині було дві кімнати, в яких жив мій дід. У нашому дворі стояла літня кухня, в якій мати готували завжди їжу. Щонеділі ми обідали у діда і це було непорушне правило.
Тієї неділі ми як завжди вирушили до діда. Моя мати накрила стіл, ми разом помолилися і почали їсти. Коли обід закінчився батько уважно глянув на нас із матір’ю і сказав:
– Віро, ти тільки не тримай на мене зла, я йду від тебе. В мене інша жінка. Я хочу на ній одружитися, а ти маєш зібрати свої речі, забрати сина і переїхати до своїх батьків. Ти речі сьогодні починай збирати, бо завтра хочу сюди вже з новою дружиною заїхати.
В цей момент з очей матері полилися струмком сльози. Я бачив, з якою силою стиснулися її кулаки, а батько продовжив спокійно допивати чай. Дідо вийшов надвір. Потім він повернувся і сказав батькові:
– Знаєш, синку, поки що я в цьому домі господар, а тому як я скажу, так тому й бути! Так от слухай мій наказ! Збирай синок свої речі, і вирушай до своєї дівиці ти, а якщо Віру зачепиш, то тобі буде непереливки! У цьому будинку вона тепер єдина господиня! Тобі зрозуміло?
– Тату, це ж мій будинок, я тут виріс! – відповів дідові батько.
– Твого, синку, після такого вчинку тут нічого немає! Ти збираєш свої речі і вирушаєш на всі чотири сторони. Тобі зрозуміло?
– Так… – сказав батько. – Не дарма тебе люди шарахаються.
– Не треба мене шарахатись. І я знаю, що роблю!
Тато вирушив збирати речі, а мати сиділа та лила сльози.
– Віро, вистачить сльози лити! Не вийшло у мене сина виховати, ось Бог мені донечку і послав. Ми з тобою вдвох Сергійка на ноги поставимо! Ти ж знаєш, як я скажу, так тому й бути!
Із того дня ми почали жити без батька. Тато зі своєю новою дружиною поїхали за кордон і геть-чисто забули про наше існування. Діда цей факт сильно не засмутив, і він усі сили пустив на те, щоб мене виховати.
Дід знав буквально все: коли я школу прогуляв, коли двійку отримав. Я тільки починав міркувати над якимось дільцем, а дід уже тут як тут. Найстрашнішим моїм покаранням було, коли він мене до сусідської бабусі відправляв, яку звали Марією.
Моєму дідові ніколи, і ніхто не суперечив: ні моя мати, ні сусіди, бо дід сказав, так тому й бути.
Якось я зібрався зі своїми товаришами на морі відпочити, а моя мати в той час якраз у своєї тітки була в гостях. Я тоді повірив, що мені в цьому житті все дозволено, зібрав сумку і вирішив, що на світанку вирушу. Перед тим, як задзвонив будильник, зайшов у мою кімнату дід і каже:
– І куди ти зібрався?
– Я хотів відправитися на море відпочити!
– А чому мене не попередив?
– Я вже дорослий і тобі звітувати не повинен! – відповів я дідові. Тоді мені було сімнадцять.
– Ти вдома залишаєшся! – сказав дід. – Як я сказав, так тому й бути!
Я підхопив сумку і попрямував до виходу, але несподівано моє тіло стало ватним, і я не міг ступити й кроку. Я не можу сказати скільки я був в такому стані, а коли я прийшов до тями автобус вже давно поїхав.
Вже за кілька годин я дізнався, що автобус, на якому я збирався їхати, потрапив у “халепу”. Але тоді я з дідом цю історію ніяк не зв’язав, просто вирішив, що мені пощастило.
Потім діда не стало. Його відхід мене сильно не засмутив, тому що я втомився від його настанов. Моя мати продала стареньку хату і ми перебралися жити в місто. Я там одружився, знайшов роботу, а потім у нас із дружиною народилася донька, яку ми назвали Вірою на честь моєї мами.
Віра була веселою і доброю дитиною, але при цьому дуже цікавою і непосидючою. Того дня ми всією сім’єю вирушили кататися на санчатах. Дочка була в захваті і з кожним новим спуском все сильніше й сильніше розгойдувалася.
Схил однієї гірки виходив на дорогу. Надворі було вже майже темно. Я навіть не помітив, як Віра лягла на санки на живіт і так почала спускатись. Ще б трохи і донька вилетіла на трасу. Я побіг, але фізично не встигав добігти.
Несподівано санки самі зупинилися на півдорозі, а я згріб доньку переляканий в оберемок і повів додому.
– Тату, а де дід пропав? – Задала мені вдома донька запитання.
– Який дід? – здивувався я.
– Дід стояв на дорозі та махав мені руками. Він мені сказав: Так кататися не можна! Як я скажу, так тому й бути!
– Ти його бачила? – здивувався я.
– Так! – сказала донька. – Ти його в гості до нас поклич, добре.
Тільки в цей момент до мене дійшло, ким насправді був мій дід! Але це не має жодного значення!
Для мене головне те, що він урятував життя моїй доньці, та й мене свого часу також!
Я вдячний тобі діду за те, що ти був у моєму житті!
Фото ілюстративне
