Це був вечір, десь година сьома. Зараз дуже швидко темніє, тому коли на екрані висвітилася фотографія моєї дочки Ірини, я навіть запереживала. – Що ж могло таке трапитися? – Насправді дочка рідко мені телефонувала, все списувала на справи. У неї двоє діточок. Емілії чотири рочки, а Юліанці недавно два виповнилося. А насправді ставлення її змінилося тільки тоді, коли вона усвідомила, що я пенсіонерка, і не маю чим зайнятися.
Я відпрацювала свій останній рік та вийшла на законну пенсію. Я заслужила на свій відпочинок. Звісно, не зовсім приємно почуватися людиною, яка нікому вже не потрібна, але, що поробиш.
До того ж на пенсії є свої плюси. Я рада тому, що в мене з’явився вільний час, і я можу витратити його на себе. Я вважала наївно, що зможу приділити увагу тим справам, на які раніше не вистачало часу. Тільки не тут було.
Спочатку час тягнувся повільно. Я з незвички не знала, чим себе зайняти. Вставати звикла раніше, так що довго в ліжку не валялася. Тоді я почала згадувати про свої хобі — в’язала і шила. Дуже приємні заняття хочеться відзначити. Бо раніше прийдеш після роботи і не знаєш, за що схопитися. Можу цілими днями сидіти за шиттям або в’язанням. До вечора.
Минуло кілька місяців і дочка вирішила, що вистачить мені нудьгувати і стала заводити розмови про те, що настав час мені впритул зайнятися вихованням онуків. Якщо бути точнішою, Ірина хоче, щоб я сиділа з ними з ранку до вечора, поки вона вирішує свої справи. Я взагалі не так уявляла собі свою пенсію. Я маю інші плани на майбутнє.
Одній онучці 4 роки, а другій 2. Це найскладніший період — вони допитливі, цікаві та непосидючі. Всім цікавляться, тягнуть у рота, розбігаються, лазять у шафи, на полиці, кидаються іграшками. Як я повинна за обома доглядати одночасно? О ні!
Коли я Ірині прямо відмовила, то дочка дуже здивувалася. Почала говорити, нібито я маю спочатку виконати свої обов’язки як бабусі, а потім уже “сісти” на пенсію і виконувати свої бажання. Але в мене кардинально протилежна думка. Я давно Ірині казала, щоб вона оформила їх у садок. Тільки ні дочка, ні зять не хочуть так чинити. Я не збираюся їх умовляти та вказувати їм. Дорослі, розберуться. Вони самі можуть справитися з цим питанням.
Виходить, що мені потрібно відмовитись від усіх своїх справ і присвятити себе онукам? Не бувати цьому. Ніхто не каже, що я не хочу їх бачити. Але не цілими днями безперервно. Це не про мене.
Потроху в мене почали з’являтися замовники з шиття. Я люблю робити щось індивідуальне, унікальне. І клієнти мене цінують, пропонують ще замовлення. І я бачу, як вони радіють результату. Тоді у мене з’являється додатковий стимул та ентузіазм. Виходить, що я ще на щось придатна. І не лише у ролі бабусі.
До онучок я приїжджаю у вихідні. Або вони до мене на два дні. І тоді батьки відпочивають, влаштовують романтичні вечори. А ми з дітьми гуляємо, розважаємось. Усі задоволені.
Ірина ж не втомлюється наполягати на тому, що я могла б змінити своє рішення. Не бажає упокорюватися з моєю відмовою. Іноді наводить приклад своїх подруг або сусідок, яким пощастило більше, ніж їй. Їхні матері няньчаться з онуками, а дочки займаються своїми справами. Але я не хочу комусь уподібнюватися. У мене своє життя. І свої справи. Нехай роблять що хочуть. Адже батьки приводять діток для себе в першу чергу, а не для бабусь та дідусів. Я не хочу втручатися у їхній виховний процес.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
