Не думала, що такі люди досі існують…
Наше смт стало прихистком для багатьох біженців. Всі вони різні, різні мали долі. Іноді говорили суржиком або ж російською, але намагалися переходити на українську. І в більшості своїй старалися не сидіти на місці, а заробити копійчину на хліб, навіть якщо приходилось замітати вулиці.
Я, як і багато моїх подруг, намагалися допомогти їм, знайти якийсь одяг, дати їжу, прихисток, але одного разу приїхала сім’я від якої хотілося тільки піти швидше.
Це була старша жіночка років 50, Оля, і чоловік, Степан, десь такого ж віку. Розмовляли тільки російською.
І навіть не намагалися вивчити бодай “дякую” солов’їною.
Все що робили, це десь позичали гроші, іноді підходили до людей з простягнутою рукою і просили. А все, що купували, це “мутненьку”.
Це обурювало і мене, і односельчан, та і інших біженців які, щоб заробити навіть ті ж 100 гривень, мали з самого ранку працювати.
Хоча я намагалася їх якось виправдовувати, мовляв, не дай Бог пережити те, що вони пережили.
Але те, що я почула одного дня, просто зрушило землю з-під ніг…
Того дня я проходила повз той будиночок, де жили біженці. І мене зацікавило, що зібралася групка односельчан і вони щось голосно обговорювали.
Коли підійшла то почула як Оля каже: “Головний” у кремле не виноват, это все военные. Это они тысячами отправляют в небо мирных жителей.
Як виявилося через те і зібралися люди, бо їм не подобалися, які лозунги просувала та сім’я. А ще гірше ставало від того, що вони це говорили “не нашою” мовою. Коли я чула ті слова, було дуже неприємно.
Після почутого галас став, ще сильнішим. Люди, в яких рідні стояли на захисті нашої неньки України, ледве себе стримували.
А потім підключився її Степан з словами: Вы ничего не понимаете. Ето всьо политика…
Після цього люди ще більше почали злитися. Але я їх розумію. Тоді я на емоціях вигукнула: “То нехай беруть свої речі і забираються з нашої землі!”.
І ви знаєте, мене всі почали підтримувати…
Як це почули Оля і Степан, то почали просити, мовляв не мають ні місця і ні грошей, щоб переїхати. Просили залишитися, але люди і не хотіли цього чути.
Єдине, на що згодилися люди, це дозволити переночувати, адже вже збиралося на вечір і не було б чим доїхати в інше село.
Наступного ж дня ці біженці зібрали речі і відправилися світ за очі.
Як гадаєте ми правильно вчинили? А як зробили б ви?
Автор – Настя Г.
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!
