fbpx
життєві історії
– Ти більше не можеш жити в таких умовах! Ти навіщо одружився? Щоб в бардаку жити? Он, у Яківни внучка – і красива, і рукаста, і домовита. Познайомити хочу. Побуваєш в будинку у істинної жінки, відразу від своєї втечеш! – нав’язування Марії Денисівни лунали на всю квартиру

У мене зручний графік роботи – два через два. А недавно змінниця примудрилися захворіти. Працювала я без вихідних три тижні. Втомилася, як собака. Колега поправилася і ми домовилися, що вона відпрацює чотири дні поспіль, буде у мене щось на зразок міні-відпустки. За матеріалами

За той час, поки я працювала, як ломовий кінь, будинок заріс брудом в самому буквальному сенсі. Чоловік до ведення побуту не пристосований абсолютно – ріс з бабусею, яка не дозволяла єдиному онукові навіть тарілку за собою в рaковину поставити. Ось чоловік і звик, що всі за ним приберуть і все йому принесуть. Я його, природно, піддьоргую, але цього вистачає ненадовго. Все-таки звичка (погана), тим більше – з дитинства, дуже погана штука.

Перший вихідний я вирішила присвятити священному нічогонеробленню. День ледарства я чесно заслужила. Звичайно, сpач дратував і муляв очі, але сил не було банально встати з ліжка.

За законом підлості, саме в цей день до нас у гості з ревізією вирішила відправитися бабуся мого дорогого чоловіка, Марія Денисівна. О, Ви навіть не уявляєте, який скaндaл вона роздула. Правда, зрозумівши, що зі мною лаятися марно, вона стала пориватися схопити ганчірку і почати вичищати квартиру. Я їй не дозволила. Моя квартира – мій срaч – сама приберу. І крапка. Не вистачало ще, щоб майже сімдесятилітня жінка мені тут шваброю розмахувала.

Бабуся чоловіка на мене образилася.

– І сама ледащо, і мені не дозволяє чистоту навести. Але ж ти там живеш, бідненький. Може, до мене переїдеш? – поплакалась Марія Денисівна онукові по телефону в той же день.

Мій графік роботи вона прекрасно знає. І саме в той день я була вдома, то через два дня я точно буду на роботі. Так вона міркувала, на мою думку.

Через два дні квартира була прибрана, хіба що скатертини НЕ накрохмаленi. Марія Денисівна все намагається мене навчити настільки хитрій науці, але я відмовляюся всіма кінцівками. Крохмалити скатертини – минуле століття. Я не хочу образити фанатів і умільців крохмалення, крохмальте на здоров’я. Але в Вашу сeкту я ні ногою, вже вибачте.

Я сиділа на кухні за ноутбуком з келихом вuна в руці, читала всілякі дурниці, безглуздо провела кілька годин свого життя. Пролунав дзвінок у двері, чоловік пішов відкривати.

– О, бабусь, яким вітром? – почувся з коридору радісний вигук чоловіка.

– Так ось, поговорити хочу. Ти більше не можеш жити в таких умовах! Ти навіщо одружився? Щоб в бардаку жити? Он, у Яківни внучка – і красива, і рукаста, і домовита. Познайомити хочу. Побуваєш в будинку у істинної жінки, відразу від своєї втечеш! – нав’язування Марії Денисівни лунали на всю квартиру. Вона злегка глуха, тому розмовляє досить голосно.

– Бабуся, вистачить, а? Я ж не на прибиральниці одружився, а з коханою жінкою.

– Це що? У вас підлога помита чи що? Скажи чесно – ти її вигнав і привів в будинок нормальну дівчину? Хто вона? – зачастила бабуся чоловіка. – Вона тут? Дай-но я сама подивлюся! – на цих словах Марія Денисівна покинула коридор і пішла обшукувати квартиру.

Читайте також:– А У НАС ОКСАНКА ЗНОВУ ЗАМІЖ ВИХОДИТЬ! УЯВЛЯЄШ? В ТРЕТІЙ РАЗ! І ХЛОПЕЦЬ ТАКИЙ ХОРОШИЙ. – ТАК, ЩАСТИТЬ … ОСЬ ПРАВИЛЬНО МОЯ МАМА КАЖЕ – ЗАМІЖ ВИХОДЯТЬ ОДНІ Й ТІ Ж. ОКСАНЦІ СКІЛЬКИ? ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ? І БЕЗ П’ЯТИ ХВИЛИН ТРИ РАЗИ ЗАМІЖНЯ ВЖЕ. МЕНІ ОСЬ ТРИДЦЯТЬ, І – НІ ПІВРАЗА! 

Багато часу їй не знадобилося – у нас дві кімнати. Побачивши мене, попиваючу вuно на чистій кухні, Марія Денисівна ахнула:

– Боже! Вона ще й aлкoголiчка! Онук! – вона розвернулася, вийшла з кухні і грюкнула дверима так, що шматок штукатурки зі стелі впав прямо в супчик, який я готувала і пішла волати на внука. Вже хай краще на нього, ніж на мене.

Сварилися вони хвилин 10, потім Марія Денисівна пішла.

– Все, більше вона не прийде без попередження. Можеш бути спокійна. – повідомив мені чоловік.

– Це в честь чого? Вона четвертий рік сновигає до нас, як до себе додому. – здивувалася я.

– Правнуків хоче. – посміхнувся чоловік, схопив мене на руки і поволік. А куди поволік – це вже зовсім інша історія.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

Related Post