fbpx
життєві історії
В той час, як я ощасливлювала Ярослава звісткою, що вже вільна і нічого не заважає нашому щастю, Валерій обіймав та цілував наших трьох дітей і пакував чемодани. Він був такий спокійний, ніби всі ці роки жив і чекав, коли я вкажу йому на двері. Як не крути, але разом ми прожили чотирнадцять років. І ось сьогодні, коли мені так важко, телефонує свекруха, і каже, що таке життя я заслужила

Ірина Павлівна сказала, що мені потрібно було цього чекати, адже закон бумеранга ніхто не відміняв. А я так надіялась, що мене він оминув, адже з Валерієм ми прожили не один десяток років.

Почуваюсь дуже погано. Не хочеться ні їсти ні пити…

У березні нашому молодшому синові виповнилося 18 років. Є ще старший син і дочка. Вони вже самостійні, і добре стоять на ногах.

Нещодавно Валерій сказав, що він виконав свій батьківський обов’язок перед дітьми, виростив їх, в майбутньому допомагати не відмовляється, спілкуватися з дітьми так само буде, але від мене йде. Ось так просто, йде і все…

Без Валерія я просто не уявляю свого життя. Люблю понад життя.

Ми познайомилися ще студентами. Я навчалася в медичному коледжі, а Валерій в університеті. На останньому курсі відгуляли весілля, а згодом у нашій хаті один за одним з’являлися діточки.

Коли старший син Андрійко пішов в школу, а молодші Галинка та Степанко в садочок (вони народилися рік за роком, і навіть в школу пішли в один клас) я вийшла на роботу.

Валерій попросив у свого друга, який працював стоматологом, для мене роботу. Мене це влаштовувало, адже заробіток був куди більший ніж в державній установі. До того ж, там був більш гнучкий графік, що зручно для нас з садком.

Робота, діти, будинок, кухня, турботи, колесо без кінця і краю мене якось затягнуло, закрутило, безпросвітно. У Валерія з’явилася дача і рибалка, у нього вихідні, в у мене сумка з продуктами стала більше і тягла я її вже з ринку сама у вихідні. Діти допомагали, в пакетах зелень несли, овочі, фрукти.

Це було не життя. Згадую, і мороз по шкірі йде. Перед очима, як зараз бачу, ситий, умитий і задоволений чоловік на дивані в вихідний, щасливі діти, свекор і свекруха прийшли на святкову вечерю в неділю і я геть виснажена, замість того, щоб трохи відпочити, пів дня стою біля плити.

А потім я занедужала і потрапила до лікарні. Ні, не в лікарню, а в рай.

Не було роботи, не було чоловіка, якому треба було вечерю готувати і подати до телевізора, дітей, яких треба було нагодувати і зайняти, щоб вони не дуріли. Не було каструль, листів, магазинів, сумок, базару. Був рай. Тиша та спокій.

Там, в раю, я йшла на поправку дуже погано, довго і повільно. Організм пручався і не хотів повертати мене в рутину буденного життя. Там же, через якийсь час, я і познайомилася з одною дуже цікавою людиною. Він мені допоміг повернутися до життя.

З Ярославом після лікарні стала іноді зустрічатися, він же робив мені свято. Благо, робота дозволяла не надто обманювати Валерія, щоб зустрічатися з Ярославом. А чоловік, виявляється, цілком може і дітей з садка забрати, і на ринку самостійно впоратися, і сумки додому принести, і вечерю приготувати, і, страшно подумати, навіть знає де виделку і ніж в своєму будинку взяти. Я не кажу, що вся робота лягла на його плечі. Звичайно, ні. Але частину турбот він взяв на себе.

Таке моє щастя тривало 12 місяців.

Таємні зустрічі, брехня чоловікові, постійне роздирання себе за свій вчинок, але припиняти я нічого не збиралася. Я закохалася по самі вуха. Ярослав часто говорив, що хоче бути зі мною, збирався знайомитися з моїми дітьми, думав, як наладити з ними спільну мову, розповідав, як ми щасливо заживемо, мріяв, що я його зроблю татом двох діточок. Він мріяв про сина і доньку.

Я була щаслива в ці хвилини, вірила і наївно припускала, що це і є те саме щастя і любов. Адже коли чоловік заводить стосунки із заміжньою жінкою, він несе повну відповідальність за те, що відбувається, і коли рано чи пізно про ці відносини стане відомо чоловіку, йому потрібно буде розставляти крапки над i і брати на себе турботу не тільки про жінку, а й про її дітей. Одного разу я не прийшла ночувати. Просто втомилася і ми заснули в його квартирі. Прокинулись вже зранку.

В той день я Валерію відкрила свою таємницю.

А ближче вечора зателефонувала Ярославу, і ощасливила звісткою, що тепер я вільна. Думала, що він від щастя буде літати на крилах ночі, що скаже: “Люба, не хвилюйся. Ми разом, а це найголовніше”. Але його реакція мене неабияк здивувала.

– Не треба було цього робити, адже нас, насправді, нічого не пов’язувало, ми просто добре проводили час разом. Я не хотів тобі казати, але у мене є дружина і двоє дітей і я зовсім не планував розлучатися.

В той час, як я говорила з Ярославом, Валерій обіймав та цілував наших трьох дітей і пакував чемодани. Він був такий спокійний, ніби всі ці роки жив і чекав, коли я вкажу йому на двері.

Валерій продовжував бути для дітей батьком, а мене в його житті  ніби не існувало. Ми не віталися і тим більше не розмовляли. Якщо хтось і хотів щось сказати, ми це робили через дітей.

Ми чотирнадцять років прожили разом, а тут в один день все змінилося…

Валерій переїхав в район. Там у нього залишилася квартира від бабусі. Далеко від роботи та дітей, але він не жалівся.

Одного дня я зібравши всі думки до купи, поїхала до нього. Поки він був на роботі, я прибралась в хаті, наварила його улюблених страв, і в його улюбленій сукенці чекала чоловіка.

Того дня я благала його пробачити мене, і на диво, він так і зробив.

– Діти ні в чому не винні. Ми повинні зробити все, щоб вони були щасливі, а порізно цього зробити ми не зможемо.

І ось сьогодні він знову, як тоді, зібрав речі і пішов.

– Все, що я міг зробити для дітей, я зробив. Пробач, але забути минуле я не в змозі. Я жив з тобою під одним дахом виключно заради дітей.

Як же я шкодую, що колись зробила цю дурницю. Я так сильно люблю Валерія.

Як тепер мені жити далі?

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook