Я тепер знаю, що мій Рай на землі є. Він тут, у
долинах і на схилах Карпат, на вершинах, де
відпочивають хмари.
Я знаю, яке на дотик щастя – це волога трава,
що цілує росою босі ноги.
Дитинство. Любов. Діти. Близькі люди. Подорожі. Це те, дає реальне відчуття щастя. Подорожі роблять серце багатим, а світ безмежним і яскравим.
Хочу розповісти трохи про мою улюблену карпатську Верховину, обціловану з усіх боків зеленими схилами гір, де поряд із сьогоденням живуть легенди про опришків і Олексу Довбуша, де блукають незабуті тіні забутих предків.
Верховина, що на Івано-Франківщині, – столиця Гуцульського краю, найвища частина українських Карпат. Місць тут, на які варто подивитися, і вершин, на які піднятися – багато.
Скелі Довбушеві комори, Писаний камінь, гори Говерла і Піп Іван, село Дземброня, озеро Марічейка, Вухатий камінь, гостинні полонини і сироварні на них – всюди вам залюбки допоможуть побувати верховинські гіди.
Я ж розповім лише про декілька цих дивовижних місцин. І перше – приватна садиба де ми оселилися за ціною всього 300 гривень з дорослохо з харчуванням, та ще якмм!!! Домашнім, гуцульським від нашої господині пані Лесі.
Сьогоднішній наш день зробили оповідки від гуцула Івана, який катав нас бричці.
Історії від Івана
Гуцул Іван влаштував нам чудову проулянку верхи і розповів стільки цікавого про Верховину, що в музей селища, куди так хотіли, можна було й не йти. Але все ж сходили.
Їхали старою вулицею Жаб’євський Потік.
Історична назва гуцульської столиці – Жаб’є. Є кілька легенд про її походженя, Іван розказав три.
Можливо, назва пішла від прізвища першого поселенця.
Може, від того що весною на берегах Чорного Черемоша, по обидва береги якого розкинулась Верховина, багато жаб.
А ще за однією версією – від прадавнього гуцульського божества вогню, аналогічного литовському божеству вогню Габіє, до якого зверталися з проханням принести полум’я.
Цокали копита, Іван показував старі, навіть озаминулого століття, хати, поряд з ними – новенькі, побудовані вже молодим поколінням гуцулів.
Говорив про сусідку-бабцю, що її зняв Параджанов у «Тіні забутих предків».
Цей край, що є найвисокогірнішим в українських Карпатах, довго залишався майже ізольованим від зовнішнього великого світу, тому й зберіг автентичність, традиції, культуру від предків. Верховині понад 500років. Були верховинські гуцули під Польщею, Австрією, совєтами, але завжди боролися за своє і залишилися собою.
– Люди в нас тяжко працюють – інакше б не мали ми цього всього. Та щасливі і живуть довго, – вів далі Іван. – Робимо кожен свою справу, бережемо свою землю. Заробляють тут переважно від туризму, хтось кіньми займається, хтось бджолами, організацією екскурсій тощо.
Здається, що кожен тут робить те, що любить. З задоволенням, для себе і для людей.
В Карпатах неможливо не писати вірші, тому вони будуть вплітатися у розповідь…
Послухати тишу,
Забути про втому,
Відчути: де добре –
Там ти і вдома…
Висадив нас Іван біля Жаб’євого потічка, де люд купається-сил набирається. А ми вимили руки і напилися джерельної води. І знайшли на зворотному шляху домівки хоббітів і гномів.
…А вдень перед цим ми гуляли горами і центром Верховини, і в мене з’явилася книга гуцульських рецептів з порадами, як жити і їсти, щоб бути здоровим душевно й тілесно.
Вечеряли сьогодні традиційним гуцульським баношем з бринзою від тутешніх корів-годувальниць. Смакота!
Завтра – на полонину, їсти сир, пити “моцностой” і “швидкодай”. Вгадайте, що це?
Автор: Альона Мірошниченко
