Сьогодні не дуже хочеться писати пости, але не можу не поділитися історією, яка змусила мене плакати, вперше за всі дні війни.
Везла маму і дітей додому в Карпати, дорога була довгою і виснажливою. Вдень вдавалося проїхати 100-150 км. Для мене, як для жінки за кермом, було дуже важко, але я трималася, бо розуміла, що мушу бути сильною. І була сильною до моменту, коли, стоячи в заторі декілька годин (другий день їзди), побачила колону автобусів, які їхали зустрічною смугою.
В автобусах сиділи молоді хлопчики у військовій формі. В одному з автобусів молоді, красиві юнаки, зовсім ще діти, весело про щось говорили між собою, сміялися.
А у мене “перестало” битись серце і я, не усвідомлюючи чому, перехрестила автобус. І тоді мій погляд зустрівся з поглядом офіцера, який сидів в цьому ж автобусі.
Такого погляду я не бачила ніколи і не забуду НІКОЛИ: сум, біль, жаль і вдячність за благословення. Він легенько підняв руку і помахав мені… мене прорвало.
Я зрозуміла куди вони їдуть, я побачила всю біль чоловіка військового, який з болем в серці віз дітей на війну. Я ридала всю дорогу, я молилася і молюся за них.
Цей погляд досі в моїй пам’яті. Дуже сподіваюся, що моя молитва збереже їх. Молюсь, щоб вони всі залишилися живі.
Слава нашим воїнам! Слава Україні!!! Нехай Береже вас Господь, а Матінка Божа візьме усіх під свій Покров!
Автор – Ірина Байда
