fbpx
Україна
Всю ніч, змінюючись, патрулюють територію житлового комплексу. Пару ночей тому їм не сподобалось дивне світло в одному із вікон. Миготіло. В будинковому чаті вирішили, що хтось подає сигнали. Щоб ви розуміли, власників квартири знайшли далеко від Одеси. Була піднята сусідка, у якої лишили ключі

Вчора ввечері мені зателефонувала подруга.

У слухавці було чутно гомін вулиці. Подруга вийшла з квартири у чужому місті. В квартирі залишалась мама з її маленькою донечкою.

– Поговори зі мною, – попросила вона і розплакалась.

Я чула вулицю і її схлипування.

– Я не хочу нікуди їхати. Я хочу додому!

Ми всі хочемо додому. І ті, хто поїхав. І ті, хто лишився.

Я тут, в стрічці, прочитала: наш дім звузився до розмірів нашого тіла.

Кажу подрузі, що наші жінки взяли своїх дітей за руки і поїхали, щоб врятувати їх. Врятувати країну і націю.

Як би то пафосно не звучало.

Я бачила на кордоні автомобільні ряди, де за кермом були лише жінки. А в салоні – діти, собаки і кішки.

Найстрашніше видовище – жінки і діти у пошуках прихистку.

Зранку я витирала пилюку у своїй квартирі. Бо цілий місяць було не до пилюки точно.

В гардеробній натрапила на дитячі речі. Онуки пару років тому забули. Вже виросли. Я сіла на підлогу і просто тупо гладила мікроскопічні шортики і рожеві шкарпетки.

А потім випала листівочка. З календарика за 2015 рік. І там Мар‘яниною рукою написано: пам‘ятай, що я тебе люблю!

Як важливо, коли тебе люблять, думаю я.

Лєна, за кілька кілометрів від мене, в своїй квартирі, не випускає телефон з рук. Два тижні ми шукаємо бронежилети по всьому світу. Немає, немає, немає…

Ті, що є в Україні, йдуть в першу чергу на гарячі точки.

“Ми нічого не продаємо. Віддаємо на передову особисто тим, у кого немає».

Я все розумію. Дякую. Не втримуюсь і пишу: якщо передова буде тут, то пізно буде щось передавати.

В месенждер пишуть знайомі і незнайомі: син пішов, де купити бронежилет і каску? У нього двоє діток, він має жити; мені сказали, у вас є бронежилети, мені треба один, мій незахищений там; я готова купити за будь яку ціну, лише скажіть, де?!

Я прошу ще день. І ще день. Може, щось знайдемо.

Знаходимо. Шведський. Класний. 5+. Вартість – 38 500 гривень один.

Хочеться плакати від безсилля.

Їду трасою. Справа рухається військова машина. Там повно молодих хлопців.

Відкриваю вікно, сигналю і махаю рукою. Вони сміються і махають у відповідь.

А я не можу далі їхати. Нарешті всі ці дні вилились у плач. Зупиняюсь і плачу.

Мені здається, що так гірко я плакала лише у дитинстві.

Витираю сльози і окуляри, їду далі.

На моїй улюбленій автозаправці, де ще і готують смачну їжу, мені усміхається Світлана:

– Ой, я так радію, коли бачу постійних клієнтів!

Я теж їй радію і чомусь починаю розповідати і про машину з бійцями, і про сльози.

У неї червоніють очі. І вона мені каже:

– Невже не можна його знищити? Скільки горя приніс на нашу землю!..

Я роками тут їздила раніше. Колись Світлана приготувала мені їжу і сама за неї заплатила.

Не працював термінал, у мене не було готівки, і дуже хотілося їсти.

Я купую тут велику і пахучу хлібину. І йду в свою машину.

Я чомусь останні дні постійно купую хліб. І несу мамі. Свекрусі. Собі.

Раніше у мене вдома ніколи не було хліба. Зараз весь час є.

З Андрієм ми домовились зустрітися на трасі. Через п‘яті руки до мене доходять дві великі коробки. З Брюселю. І там – необхідні штуки для ЗСУ. Для богів війни. Яку не ми починали. І яку ми маємо закінчити.

Я трохи нервую. Андрій ще везе мої коробки. Я маю встигнути до початку комендантської години повернутися в Одесу.

Обабіч траси клубиться чорнющий дим. Я не знаю, що там горить.

У моєї свекрухи сьогодні день народження. 75 років. Певне, в інший час ми б святкували в якомусь затишному кафе. Покликали б її подруг.

А сьогодні я йду до неї через паркінг. Я встигла доїхати за 15 хвилин до комендантської години. Свекруха живе у сусідньому будинку і я можу ходити попри настання комендантської години.

Сідаємо за стіл. Вона мені нарізає рибу – люблю. Я принесла їй смачні цукерки. Багато. Не встигла купити подарунок.

Я, якщо чесно, зовсім забула про день народження.

Кажу свекрусі про це. Вона махає руками: та заспокойся, хіба це головне?!

Все головне. Все, що з нами відбувається, головне.

Я згадую, як колись пробігала повз її вікна. Спішила. І дуже хотіла, щоб свекруха мене не запримітила.

Ну, треба знати мою свекруху – помітила! Я їй кажу: та не заглядайте у вікна! Може, мені до коханця треба?!

Свекруха задумалась на долі секунд і відповіла: та йди, куди хоч. Ти просто до мене заходь!

Виходжу на поріг, хочу піти двором додому. Біля під’їзду стоять чоловіки. Всю ніч, змінюючись, патрулюють територію житлового комплексу.

Пару ночей тому їм не сподобалось дивне світло в одному із вікон. Миготіло.

В будинковому чаті вирішили, що хтось подає сигнали.

Щоб ви розуміли, власників квартири знайшли далеко від Одеси. Була піднята сусідка, у якої лишили ключі.

Лампочку, яка почала жити своїм життям, вимкнули назавжди.

Я йду порожнім двором. Пильно дивлюсь під ноги. Темно. Все вимкнено.

Навкруги тихо і тепло. Через тиждень-другий розпустяться листя. Потім забуяє зелень.

Хіба літом буває війна?…

Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, м. Одеса (https://www.facebook.com/zoyakazanzhy)

Слава Україні і ЗСУ! За нами правда і перемога!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page