Вже два місяці з нами не спілкується дочка, і кому це все залишимо? Будинок же будуємо. Хотілося б почути дуже думку збоку, добрі поради. Мені 53 роки, чоловікові 60 років, є в дочка Оля від першого шлюбу, їй зараз 35 років.
Мій нинішній чоловік її виростив з 13 років, колишній самоусунувся відразу після розлучення, тобто вітчим був Олі замість батька, любить її, між ними завжди були добрі стосунки.
Ми з чоловіком живемо за 400 кілометрів від дочки, яка мешкає в Києві. У нас в селі свій будинок, тримаємо курей, індиків, телят, чоловік ще працює, я на пенсії.
Дочка рік тому народила другу дитину, вона приватний підприємець, попросила мене приїхати допомогти з дитиною, щоб раніше вийти на роботу. Я приїхала ще до народження Златочки, а за місяць Оля вийшла на роботу.
Чоловік, поки я сиділа з онуками, справлявся, як міг, але іноді все таки говорив, що важко справлятися одному, та входив у становище, розумів. А я десь раз на два місяці на тиждень приїжджала додому.
Внучка підросла, зараз Златі вже рочок, а старшому Данилку 5, дочка з чоловіком працюють, але й ходять у ресторани, театри, кіно, до друзів, зять на рибалку їздить на два-три дні, в Карпати лише вдвох на тиждень. Я постійно із двома дітьми.
У серпні я поїхала додому і сказала, що більше не можу в них жити – у мене теж має бути своє життя, я хочу бути поруч із чоловіком, він утомився, мені його шкода, і люблю я його, хоч ми вже у віці. Тим більше ми почали будівництво будинку. Я йому потрібна.
Але Оля не хоче зрозуміти, вимагає, щоб я приїхала знову і продовжувала жити з ними і няньчитися з онуками. Я запропонувала привезти внучку мені і займатися своїми справами далі, але вони не хочуть. Я втомилася від цих суперечок. Останнім часом з Оленю майже не спілкуємося.
У чому я не права? Сумно і прикро, щиро кажучи. Я дочку й онуків люблю, але й своє життя маю. А Оля мені під час останньої розмови сказала, щоб я вибирала щось одне.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.