iBilingua

Я сама з Харкова, але вже майже півтора року живу з сином, невісткою і онучкою в Києві.

Я знаю, що для молоді це не зручно, але я стараюся бути дітям корисною.

Ще до канікул я водила і забирала онучку зі школи. Потім робила з нею домашнє завдання. Всі гуртки також були на мені.

З часом до роботи підключилося і готування. Я розумію, діти приходять з роботи і приємно, коли на столі вже їх чекає смачна вечеря. Мені не важко, а навіть приємно.

Онучка моя закінчила четвертий клас, вона дуже активна дитина, ми часто гуляємо, ходимо в театр.

Невістка ж моя працює провізором в аптеці, мій син на телебаченні, він оператор.

В хаті, а в дітей своя трикімнатна квартира, завжди прибрано. Раз в місяць вони замовляють клінінгову компанію, хоча я казала, що сама зможу прибрати, коли треба. Але розумію, що так як прибирають професіонали своєї справи, я не зроблю за тиждень.

Мають діти гроші, нехай замовляють, я не проти таких розходів.

Єдине, що мені не подобається в невістці, що вона зовсім не слідкує за взуттям, навіть своїм.

В Яни зазвичай (зараз така мода), все біле. І взимку було біле, і зараз, влітку, білі босоніжки, кросівки, шльопки. Те саме і в Данелії, моєї онучки, взуття таке захаращене. Ні, воно гарне, дороге, але я маю на увазі – брудне. Я жодного разу не бачила, щоб Яна його мила.

Я довго вагалася, мити чи не мити і одного дня таки не стрималася. Я перечистила десь з десять пар, а то і більше.

Я чекала що ввечері, коли Яна прийде, то мене похвалить, я таки мах роботи зробила. Але була тишина, тільки Данелія зацінила мою роботу, обнявши мене і поцілувавши.

І ось через тиждень дивлюсь, знов все чорне. Я знов помила. Але невістці мабуть так зручно.

Як на мене це дивно. Вона працює в чистоті, в аптеці. Завжди охайна з легким макіяжем, а про взуття взагалі не думає.
Мені було б неприємно, а їй хоч би хни.

Читайте також: Коли не стало дочки, я почала судитися зі своїм зятем. Я думала, що зроблю йому послугу, взявши на виховання свого єдиного онука. Дмитрик був дуже схожий на Лілю, і це давало мені сили продовжувати жити. Позов я програла. Зараз Дмитрику п’ятнадцять. Батько відвіз його далеко від мене. Мабуть, я на таке ставлення заслужила. Я б все віддала, лиш би повернути час назад

Але вона і дочку такому вчить. Я коли сказала Данелії помити свої кросівки, вона сказала, що це не обов’язково.

Я вважаю, що мама має подавати дітям приклад.

Поки я нічого їй не говорила. І ось в мене до вас питання, піднімати з нею це питання, чи нехай буде, як буде?

Автор – Наталя У

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua