Я хотів приємно здивувати бабусю на її день народження. Але, складаючи генеалогічне древо, я виявив те, від чого перехопило подих
— Бабусю, а хто такий Захар? Чому його прізвище збігається з нашим?
Бабуся отетеріла, ніби її облили крижаною водою. Тонкі зморшки на обличчі напружилися, а в очах з’явилося щось невловиме – чи то сум, чи страх.
— Давиде, звідки ти про нього дізнався?
— Я знайшов старі документи, коли складав генеалогічне дерево для вас… Хотів зробити сюрприз на день народження. Але те, що я побачив… – я замовк, не знаючи, як продовжити.
— Не треба було, онучку. Деякі таємниці краще залишати в минулому, – прошепотіла вона, відводячи погляд.
Усе почалося кілька місяців тому. Мені спало на думку створити для бабусі справжнє генеалогічне дерево – велике, дерев’яне, щоб кожне ім’я мало своє місце на гілочці. Я знав, що для нашої родини ім’я завжди було символом честі та спадковості. Бабуся пишалася нашим прізвищем, розповідала, що воно ніколи не було заплямоване.
Я гортав пожовклі документи, старі записи про народження, шлюбні свідоцтва, навіть кілька листів, дбайливо збережених у бабусиній скрині. Але одна деталь не давала мені спокою. У документах мого прапрадіда Івана спливало інше ім’я – Захар Остапович.
Спершу я подумав, що це помилка. Але чим більше копався в архівах, тим очевиднішою ставала дивна невідповідність. Виявилося, що мій прапрадід до певного моменту в житті мав зовсім інше прізвище.
Я вирішив докопатися до правди.
Через кілька днів пошуків у місцевому архіві я знайшов запис, що Захар працював помічником у багатій родині Олексюків – вони володіли кількома маєтками та цукровим заводом. Але одного дня син цієї родини, єдиний спадкоємець, безслідно зник.
І саме тоді Захар раптово змінив ім’я та став Іваном – моїм прапрадідом.
— Бабусю, а хто цей Захар? Чому він змінив ім’я?
Бабуля мовчала, поки я розповідав про свої знахідки.
— Давиде, ти не розумієш… Це все було давно… Тобі не потрібно знати цих деталей.
Але я не міг просто зупинитися.
Наступні кілька тижнів я провів у пошуках. Я звернувся до обласного архіву, де зберігалися старі судові протоколи. В одному з них я знайшов згадку про зникнення сина Олексюків. Справа була закрита через відсутність доказів.
Що, якщо мій прапрадід просто скористався шансом? Нове ім’я, нова особистість… Але чому?
Я вирішив повернутися до бабусі.
— Бабусю, будь ласка. Мені треба знати правду.
Вона мовчала довго. Нарешті, тихо мовила:
— Давиде… Захар був сиротою. Його взяла до себе родина Олексюків. Але коли спадкоємець зник, люди почали підозрювати Захара. Він був у розпачі. Тому й змінив ім’я. Хотів почати нове життя.
Я не вірив, що це вся правда.
Через тиждень я отримав лист із архіву. В ньому була ще одна деталь – свідоцтво про шлюб Захара з жінкою на ім’я Марія. Але ця Марія… не була моєю прапрабабусею.
Що сталося з нею?
Я вирішив поїхати в село, де мешкали Олексюки. Можливо, хтось із старожилів пам’ятає цю історію.
Сусідка, баба Ганна, довго приглядалася до мене, коли я запитав про Захара.
— Ти внучок Людмили? – нарешті спитала.
— Так.
— Ой, хлопче… Був тут Захар… Але як усе було – ніхто не знає.
Жодних доказів не було.
Я повернувся додому, відчуваючи, що знайшов щось погане.
— Бабусю, скажіть правду.
Та бабуся мовчала, поки не прошепотіла:
— Давиде… Іноді краще не знати.
Але я не міг просто змиритися. Тепер я не знаю, як продовжувати наше генеалогічне дерево. Чи варто писати правду, навіть якщо вона може зруйнувати всю легенду нашої родини?
Як ви думаєте, чи повинен я залишити цю таємницю у минулому чи розповісти правду?