fbpx
Україна
Я народилася у Москві, але ця війна виховала у мені таку любов до України! Ми до останнього вірили, що вони не підуть через мирне місто. В Ірпені ж немає нічого, окрім житлових будинків – жодних стратегічних об’єктів. Але 2 березня вранці я вийшла на кухню

Яні 36 років, жінка маркетолог-аналітик, мати 6-річної дівчинки. Їм вдалося виїхати з Ірпеня.

«Ми до останнього вірили, що вони не підуть через мирне місто. В Ірпені ж немає нічого, окрім житлових будинків – жодних стратегічних об’єктів. Але 2 березня вранці я вийшла на кухню і побачила танк – просто біля вікна.

Ми вирушили з міста вже третього березня, о восьмій ранку, як тільки закінчилась комендантська година. Довго не вагалися, домовилися з друзями: сформували колону з чотирьох автівок, обклеїли їх папірцями «ДІТИ».

Чому ми так довго лишалися? Коли почалися обстріли, всі намагалися виїхати, тож вулиці стояли. У мене в автівці було небагато бензину і я розуміла, що із такою кількістю палива нема чого і думати про виїзд у таких заторах. Я б навіть до Києва не доїхала.

Тож ми з сім’єю вирішили перечекати – до слова, у той момент здавалося, що не все так погано. Навіть коли обстріли стали сильними, ми все ще сподівалися перечекати – дуже не хотіли виїжджати з дому. Ми думали, що вони заспокоються на гостомельському аеропорту і полишать нас.

У ніч з 24 на 25 лютого підірвали міст через річку Стоянку. Відповідно, туди нам дорогу відрізали. Знайомі казали, що лишився ще один шлях – на ньому вже 25 лютого з’являлися кадри розстріляних там машин. Тож ми ухвалили рішення сидіти далі. Впродовж п’яти днів ми сиділи у бомбосховищі у школі. А потім стало вже все одно і ми вирішили повернутися додому.

Маю сказати, що тоді у нашому домі ще лишалися люди. Тільки у нашому під’їзді – як мінімум шестеро сімей. Всі ці люди просто не розуміли, як виїхати, бо отримували суперечливу інформацію: хтось казав, що проїхати можна, хтось – що ніяк.

Ми розуміємо, що зараз місто є непридатним до життя. Ми просто чекаємо, коли можна буде повернутися за речами. Коли ж місто почнуть відновлювати, ми готові повернутися, бо там наш дім. Нам пощастило, дали прихисток знайомі на Західній Україні – абсолютно безкоштовно. Але щоночі дитина, засинаючи, запитує: «Коли ми повернемося додому?». Запитує, чи вціліло її ліжечко, обіцяє вдома добре поводитися.

Мої батьки в Одесі, вони звідти не виїжджали. Батьки чоловіка – у селі поблизу Бородянки. Вже три тижні вони не виходять на зв’язок.

Я – російськомовна, народилась у Москві, родичів у мене в РФ дуже багато. Ця війна виховала у мені такий патріотизм, таку любов до України, на яку я ніколи б не подумала, що здатна!»

Слава ЗСУ і Україні!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джелел.