Мені 24 роки, працюю в юридичній сфері, живу в місті Київської області.
Два роки тому я познайомилась з хорошим хлопцем, Дмитром. Почали зустрічатися, а перед вторгненням стали жити разом на орендованій квартирі.
Одружуватися не поспішали, хотіли перевірити свої почуття, досягти чогось, адже ми ще такі молоді.
А потім все це сталося в країні, і Діма пішов захищати Україну. Справити весілля збиралися після перемоги, покликати всіх рідних і друзів.
Не судилося. 11 місяців тому Діма приходив у коротку відпустку. Тоді небо й послало нам донечку Соломійку.
Не можу сказати, що я дуже зраділа, адже не відчувала себе готовою до материнства. Хотіла побудувати карʼєру, купити власне житло.
Але вже що поробиш. Два місяці тому народилася Соломійка. А місяць тому поліг Діма.
Це все так на мене навалилася й вплинуло! Я й раніше плакала майже не щодня, так мені не просто з дитинкою.
Мені ніхто не допомагає, бо мої батьки в іншій області і виховують моїх молодших брата й сестру.
Зі свекрами я не близька, вони живуть в нашому місті, але у них маленький бізнес, їм не до мене.
Але після прощання з Дмитром, який був у батьків єдиним сином, до мене прийшла на розмову свекруха Ганна Романівна.
Вона сказала, що бачить як мені важко, яка я ще молода, і попросила віддати їм Соломійку. Адже ріднішої людини за це дитя у них більше немає, це часточка їхнього сина.
І я навіть не знаю, що робити. Всередині я би цього хотіла. Та й свекри самі просять віддати їм дитя, вони удочерять дівчинку.
Я дійсно була не готова до материнства, а тим паче зараз, коли Діму назавжди забрав фронт. Ми й розписатися не встигли.
Та чи простить мене колись у майбутньому дочка? А я сама себе? Можливо, віддати і назавжди виїхати, навіть закордон, будувати там нове життя?
Допоможіть добрими порадами. Всім дякую за увагу.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
