Я не хотіла їхати з України, але обставини склалися інакше. Мама наполягла на тому, щоб я вивезла сина за кордон. Вона надто переживала, що рано чи пізно ракета прилетить і до нашого будинку. І хоча в нашому місті було відносно спокійно, я піддалася умовлянням і поїхала до Польщі.
У цій країні у нас не було жодного родича чи знайомого. Та й сама я ніколи так далеко не їздила. тому наші випробування почалися ще на етапі, коли ми з Остапчиком лише добиралися до Варшави. Вирішили, що у столиці облаштуватись буде найкраще. Мовляв, більше можливостей. Як я помилялася!
Таких розумних, як я, туди приїхали тисячі. Ми з горем навпіл оселилися в якомусь хостелі. Почали оформляти документи. Потім я одразу ж вирішила шукати роботу, бо соціальна допомога не велика, а паралельно намагалася вивчати мову.
Але це давалося мені все дуже важко. Ще й малого треба було влаштовувати до школи. А коли я зідзвонювалася з рідними, щоб вилити їм душу, вони лише відмахувалися. Мовляв, чого це я жаліюся, адже я за кордоном у безпеці, на відміну від них.
Зізнаюся чесно, мене це дуже засмучувало. Мама не розуміла, що перебувати тут неймовірно важко. У нас із сином немає жодної фінансової підтримки. Потрібно вигадати мільйон способів, як викручуватися.
Дитині переїзд дався дуже тяжко. Остап не розуміє, чому ми не можемо повернутися, і не хоче ходити до чужої школи. Ми вчимо польську разом, але син сильно пручається. Я вже думаю про те, щоб шукати безкоштовного психолога. Просто не витримую!
Тим часом, мій чоловік ніяк нам не допомагає. За місяць після нашого від’їзду він повідомив, що його звільнили. Знаю, що йому теж було несолодко. Довелося погодитись на будь-яку роботу, щоб просто вижити.
Тому я на Сашка не давила, вірила кожному його слову. Але в якийсь момент чоловік почав говорити, що це я мушу йому допомагати. Мовляв, я за кордоном, у мене все у шоколаді.
Як же він не міг зрозуміти, що я тут не купаюсь у грошах, а щодня шукаю способи, щоб полегшити життя собі і сину? І це мені ще пощастило! Я познайомилась із однією полькою. У неї українське коріння, і вона якось так сильно перейнялася моєю історією. Разом з нею ми вчимо польську. Вона допомагає мені із роботою. Я за її рекомендаціями почала прибирати кілька разів на тиждень в оселях поляків, це непоганий заробіток.
А потім усе стало на свої місця. Мій дядько подзвонив і сказав, що у мого Сашка є інша жінка. Як грім серед ясного неба цей дзвінок повернув мене в реальність. Дядько розповів, що хотів зайти до нас додому днями, йому треба було якийсь інструмент позичити чи щось таке. Під’їхавши до будинку, дядько побачив, як мій чоловік заходить в під’їзд, обіймаючи якусь паночку.
Дядько подзвонив Саші і спитав, чи вдома той. Чоловік сказав, що він на роботі. Тоді дядько вирішив довго кота за хвіст не тягти. Він піднявся і зателефонував до квартири.
“Хто там?” – пролунав голос мого чоловіка за дверима. Переконавшись, що він не схибив, дядько пішов. Декілька днів він думав, чи варто мені говорити. І все ж таки вирішив, що так буде правильно.
Я не знаю що мені робити. Сашко все заперечує, каже, що у мого дядька надто багата фантазія. Мовляв, він із ним навіть не розмовляв того дня. Але ж я бачила вихідний дзвінок, дядько мені скрін показував!
Чоловік вважає, що це я за кордоном собі вигадую все. А коли я говорю, що хочу повертатися, він наполягає, щоб я залишалася із сином у Польщі. Мовляв, так безпечніше.
Чому все це сталося саме зі мною? Як жити далі – просто не уявляю, все життя полетіло шкереберть.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
