Я не збираюся кожного дня готувати чоловіку їжу, бо це складно. А якщо чесно, то це пережитки минулого. Але Роман цього розуміти не хоче.
– Ти жартуєш? Знову хліб із маслом? – Роман гримнув дверцятами холодильника, роздратовано оглядаючи мене.
Я тільки знизала плечима:
– А що не так? Ми ж їли гарячий обід у кафе, на вечерю достатньо чогось легкого.
– Лесю, я цілий день на ногах, хочеться нормальної вечері, як у людей! – його голос став напруженим, але я тільки закусила губу, відчуваючи, як всередині наростає злість.
– Романе, я працюю не менше за тебе, і мені теж важко після роботи ще біля плити крутитися!
Ця суперечка повторювалася майже щовечора. Ще до весілля я намагалася готувати для Романа смачні страви – вареники, голубці, печиво. Мені здавалося, що це частина романтики, бажання зробити коханому приємно. Але тоді ми бачилися кілька разів на тиждень, жили окремо, і ці старання не здавалися обтяжливими. Тепер, коли ми під одним дахом, усе змінилося.
Коли ми тільки почали зустрічатися, Роман виглядав уважним і турботливим. Він дарував квіти без приводу, водив у кіно, міг серед ночі приїхати, якщо я хворіла. Усе здавалося ідеальним. Він був дбайливим, жартівливим, умів підтримати у складні моменти. А ще – завжди говорив, що не важливо, вмію я готувати чи ні, бо це дрібниці.
Я вірила, що він справді любить мене такою, як я є – неідеальною, іноді розгубленою, трохи лінивою в побуті. Але після весілля реальність виявилася іншою.
Роман почав очікувати, що щовечора на столі стоятиме гаряча вечеря. І не просто гречка з котлетою, а щось серйозне – борщ, запечена курка, чи якесь інше м’ясо. Я ж звикла після роботи перекусити чимось легким – йогуртом, салатом, канапками. Це здавалося нормальним.
– Моя мама завжди готувала татові після роботи. І я теж так хочу, – якось сказав він, уже спокійніше, але твердо.
– Романе, але я не твоя мама. У мене інше бачення сім’ї. Я теж працюю, теж втомлююся. Може, давай почергово? Або замовлятимемо їжу? – я намагалася бути спокійною, але він тільки зітхнув.
– Лесю, це ж так просто! Зварити суп, запекти курку… Ти ж робила це раніше. Чому зараз ні?
І ось тут я зрозуміла – він просто не бачив різниці між романтичними зустрічами, коли я прагнула його вразити, і щоденною реальністю. Тоді я не працювала стільки, як зараз, не поверталася додому виснаженою.
Якось я вирішила провести експеримент – приготувала трьох страв на тиждень. Борщ, запечену картоплю з м’ясом і плов. Щовечора гріла й подавала все це Романові, хоча сама задовольнялася салатом. Він був задоволений. Перші дні. А потім почав зауважувати:
– А щось новеньке буде?
Це стало останньою краплею.
– Романе, я не кухарка! Якщо тобі мало – давай готувати разом або купимо мультиварку, – вже не витримала я.
Він мовчки встав, взяв куртку й пішов вечеряти до ресторану.
Це було місяць тому. Зараз ми майже не розмовляємо вечорами. Він їсть або куплену їжу, або щось готує сам, а я… Я почуваюся винною, але й не розумію, чому я маю це робити?
Можливо, я дійсно неправа? Чи обов’язок дружини – годувати чоловіка гарячими стравами щовечора? Чи це пережиток минулого? Поділіться, як у вас вдома – хто відповідає за вечерю?
