fbpx
Україна
Я оживала у підвалі кілька разів. Вони збиралися їхати, вони мали свою машину. Тільки їм треба було за кимось заїхати до іншого району Маріуполя. Вони віддали нам сало, я засунула його до сумки. Ми мали його вранці засолити, щоб потім годувати дітей

У кожного з нас був свій поламаний стілець або свій табурет. Ми сиділи на них і гойдалися з одного боку. Повільно та монотонно, як маятник. Я ще опускала голову і дивилася на гніт. Він горів у підвалі між відсіками. Один відсік – одне життя. Коли люди зникали з підвальних кімнат – життя йшло.

Раніше я заглядала у вікна, що світилися. Мені було цікаво, як живуть інші. Мої прогулянки Маріуполем, начебто читання невеликих, але захоплюючих оповідань. У блокадному місті я дивилася у темні відсіки. У деяких горіли свічки. І було абсолютно однакове життя. Як під копірку.

Люди сиділи на зламаних стільцях чи матрацах, покладених на труби чи дошки, і розгойдувалися. Особливо монотонно вони гойдалися під час обстрілу. По нашому району стріляли завжди.

Ми захитували себе, щоб не відчувати болю та страху. Ми відчували, як тремтить будинок, бити під’їзні двері, снаряди переривають землю десь зовсім близько, і гойдалися на стільці.

Я оживала у підвалі кілька разів. Перший раз, коли побачила, що в сусідньому відсіку люди не гойдаються, а розмовляють під час бомбардування. Мені навіть здалося, що перед ними на стільці стоять келихи з червоним. І свічки, розташовані, ніби це звана вечеря. Начебто навколо жодної війни, просто антураж такий.

Вони несли якесь заспокоєння. Сусіди моєї мами з другого поверху. Я здивувалась, що мені цікаво за ними спостерігати. Я все ще жива і мені не байдуже. Спокійний та усміхнений Андрій. “Пам’ятаєте, ви у мене інтерв’ю брали у центрі зайнятості?” Боже, коли це було? Хіба колись було інше життя, не тільки це вічне пекло?

Андрій відкривав мені під’їзд, коли треба було вигулювати Енджі. І чекав, поки ми з нею увійдемо назад. Він усміхався і захоплювався собакою. Іноді я чула, як він щось розповідав своїй мамі, маленькій худенькій жінці і сміявся.

Сміх, як привіт із іншого життя. А ще музика. Його мати викладала музику. Вона навчала дітей грі на фортепіано. Мати та син говорили про музику у підвалі. Тряскалися стіни, ми гойдалися на стільцях, я низько опускала голову і вивчала розбиту бетонну крихту під ногами, на вулиці бомбардували так, ніби хотіли втоптати в землю кожен маріупольський камінь, а наші сусіди по підвалу говорили про музику.

Андрій називав свою маму – матуся. І навіть коли сердився казав: “Мамочко, ну ти не розумієш… Ти не зовсім маєш рацію”.

Це вони давали нашим дітям цукерки та печива. Запропонували нам з мамою спати в їхньому відсіку, бо в нашому було надто багато людей і ми не поміщалися.

Вони збиралися їхати, вони мали свою машину. Тільки їм треба було за кимось заїхати до іншого району Маріуполя. Вони віддали нам сало, я засунула його до сумки. Ми мали його вранці засолити, щоб потім годувати дітей.

Вранці ми поїхали, а вони лишилися. Коли за нами приїхали друзі, ніхто з нас не сказав Андрію та його мамі “до побачення”. У нашому підвалі чомусь не говорили жодного слова на прощання. Просто виїжджали і все.

Ті, хто залишалися, стояли біля під’їзду і дивилися слідом за машинами. Ми теж поїхали і все. Жодних слів.

Андрій та його мама вижили. Я дізналася про це нещодавно. У моєї мами в телефоні з’явився чат маріупольського дев’ятиповерхівки. Там пишуть люди, які виїхали із міста. Вони діляться новинами про будинок, які дізнаються якимсь чарівним чином. Мама Андрія відповідала на чиєсь запитання.

Я дуже рада, що вони живі. Начебто вони мої близькі друзі чи родичі. Раптом колись ми з ними побачимось і Андрій запитає в мене: “Пам’ятаєте, ми з вами колись сиділи в підвалі?”

А на цьому фото 40 школа. Лівобережна. Чудова була школа. Під час другої світової там був шпиталь. Ту війну вона пережила. Цю – ні. Фото я взяла зі сторінки її директора, чудової і чуйної людини. Не знаю, як тепер він без школи.

А трохи нижче мої довоєнні фотографії живої школи та району, де я жила.

Надія Сухорукова

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Фейсбуке Надія Сухорукова