Я після святкування прибирала зі столу. Не хотіла залишати Галині Степанівні окрім онука, ще й брудний посуд. Юра взявся носити до автівки всі наші речі і гостинці, як в один момент свекруха його зупинила, і відвела в сторону, щоб розмову не чув Владислав. – Синок, розмова буде не легка, але з цим треба щось вирішувати. Далі так продовжуватись не може. Це мій рідний онук, і я зроблю все, для його щастя.
У нас з Юрою росте синочок Владислав. Зараз йому сім. Але історія ця бере початок рік тому.
На той час йому було шість років, і Влад ходив до першого класу. На зимові канікули ми відправили його до свекрухи, щоб він не нудьгував у чотирьох стінах. Різдво святкувати теж планували там, щоби не кататися туди назад.
Ми посиділи після церкви за столом та почали прибирати зі столу. Юра почав збирати всі речі, а Галина Степанівна зупинила:
– Нам треба дуже серйозно поговорити. З Владиславчиком щось не те.
– Що не те? — ми дуже здивувалися, адже Влад – абсолютно здорова дитина.
– Ось подивіться на те, що він мені вчора намалював. Я попросила його намалювати сім’ю. Він усіх намалював, окрім тата.
– Запитайте Влада, чому він не намалював його.
– Я так і зробила. Він сказав, що тато з бабусею, тому його немає на малюнку.
Для мене все було цілком логічно. Адже відколи не стало свекра, Юра бував удома рідше, ніж у неї. У Галини Степанівни завжди знаходились до нього якісь роботи, а Юра відмовити не міг. Я чоловіка попереджала, що все погано закінчиться, адже син потребує уваги і батька. Але він лише знизував плечима і мчав до мами.
Галина Степанівна – жінка непогана. Я розумію, що їй важко одній, але вона прикрашає свої дні на шкоду щастя нашої родини.
– А чому ви дивуєтесь? Юра щодня відповідає синові, що не може з ним погратись, бо їде до нас. Обіцяв піти на футбол – ви подзвонили. Обіцяв зводити до зоопарку — у вас кран прорвало. Ми з Владом живемо самі собою, вже звикли обходитися без Юри. Проблема справді є, але мій син тут ні до чого, — відповіла я.
Свекруха задумалася, а чоловік кинув на мене невдоволений погляд. Ми попрощалися та поїхали. Дорогою додому я вислуховувала від чоловіка, що образила його маму. А як по-іншому їй пояснити, що вона своїми ж руками руйнує нашу родину?
– Ти взагалі до мами можеш переїхати, Влад навіть не помітить! – Заявила я чоловікові.
Ми кілька днів не розмовляли, а потім він привіз сина додому від свекрухи. Вони разом намалювали малюнок, на якому вже був тато, але й бабуся поруч.
Незабаром ми вирішили перевезти свекруху до себе, щоб їй не було так нудно, та й сину було не так самотньо поки ми з чоловіком по роботах. Сподіваюся, всі наші питання вирішаться після цього.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
