Жінки в нашій сім’ї ніби зачаровані: чоловіки йшли, залишаючи одну з маленькою дитиною. Так сталося з моєю бабусею, з мамою і зі мною самою…

Іноді діти успадковують помилки і вчинки батьків, бабусь і дідусів або ще більш далеких предків. Але тільки від нас залежить, чи зможемо коли-небудь розірвати це порочне коло, вирватися на волю, здобути свободу у виборі свого і тільки свого життя!

У 24 роки я розлучилася і залишилася одна з дочкою. Точно само, як спочатку бабуся, а потім і мама багато років назад. І одна, і друга все життя присвячували єдиному чаду, забуваючи про себе, про особисте життя, просте жіноче щастя. Знаю, мамі було несолодко: бабуся хворіла, з грошима туго, доводилося тяжко працювати на двох роботах з ранку і до пізнього вечора. Заміж вона більше ніколи не вийшла. Хоча, чесно кажучи, я б і не закатувала скандал, як багато дітей з цього приводу.

Мало того, в підлітковому віці навіть мріяла, щоб у нас в дома з’явився чоловік, який став для чотирнадцятирічної дівчинки батьком, так як рідного не пам’ятала зовсім. А може, хотілося просто, щоб мама хоч трохи відволіклася від мене? Дивно, правда? Але після відходу бабусі життя стало зовсім нестерпним.

До мого виховання мама взялась дуже серйозно, що вільного часу у мене практично не залишалося: музична школа, заняття з французької мови і т.д. і т.п. Подружки сиділи вечорами на лавці, пізніше бігали на дискотеки, зустрічалися з хлопчиками, а я? Зубрила, зубрила, зубрила!

– Ти повинна добре вчитися! Закінчити школу із золотою медаллю! Ти зобов’язана отримати червоний диплом! Ти повинна…

Подібні слова чула я щодня. Це мама собі так придумала. Це їй хотілося. Але не мені! Іноді так і кортіло крикнути: “Я нічого нікому не винна!” Але… Одного разу, будучи досить дорослою, запитала:

– Мама, а чому ти не вийшла заміж? Знаю, за тобою доглядав дядько Петро з сьомої квартири.

– Не хотіла, щоб сторонній чоловік господарював у нас дома. Я б не пробачила собі, якби він тебе якось образив.

– А чому він повинен мене ображати?

– Чоловіки – це зло! Існує любов до матері, дітей, а до них… таке…

Моя улюблена мама. Вона хотіла захистити дочку від усього, що могло створити проблеми. Вона виховувала мене в тепличних умовах, постійно повторюючи, що хлопчики – це “головний біль” і що “на ці дурниці у тебе ще буде час”.

У двадцять два роки я закохалася в колегу. Ми зустрілися зовсім недовго. Потім з сумом дізналася, що залетіла. Роман запропонував розписатися, я погодилася – куди вже діватися? Дома виник скандал. Мама плакала і просила забрати заяву з РАЦСу. Довелося зізнатися їй, що чекаю дитину.

– Я вклала в тебе всю душу, мріяла про твоє майбутнє, а ти… Ти поступила, як остання … – вона не договорила і заплакала.

– Мені соромно за вчинок доньки!

Мого чоловіка вона не просто недолюблювала – ненавиділа. Робила постійно зауваження, гризла, дорікала. Хоч ми і жили окремо, це не рятувало! А я, як ненормальна, слухалася її у всьому. Роман не був поганим (зараз я це вже добре розумію), він просто не витримав цього тиску.

– Ти живеш за вказівкою своєї матусі, я так більше не можу! Хочу бути господарем у своєму домі! – сказав він одного разу.

Мені б взяти тоді, та й послухатися його. На жаль…

Через два роки ми розійшлися. Колишній чоловік виявився порядною людиною: залишив нам з дочкою свою квартиру і поїхав з міста. І аліменти на Катрусю я отримувала регулярно. Через кілька років випадково дізналася: він одружився, народився син, щасливий.

– Я ж казала, що цей слабак не для тебе, – не втрималася мама від уїдливих коментарів.

– А який для мене? – запитала не менше уїдливо. – Змилуйся, мамо, і так нудно…

– А тепер ти залишилася одна з дитиною на руках, – продовжувала вона, як ні в чому не бувало. – А самотній жінці в житті нелегко доводиться. Ти в цьому переконаєшся на власній шкурі…

Мама наполягла, щоб ми з донькою переїхали до неї, а ту квартиру здавали в оренду. Вона забирала Катрусю з садка, готувала обіди і вечері, читала їй. А я робила кар’єру! У той час головними для мене були дитина, робота, будинок. Але раптом в нашій фірмі з’явився Андрій…

Хлопець відразу мені сподобався, та й я йому теж. Любов звалилася несподівано, розбудила бажання, що заснули. Кожен день я мчала з дому, як на крилах, бо знала, що зустріч ЙОГО. Згодом нам перестало вистачати поглядів, посмішок і sms-ок. Ми обидва хотіли чогось більшого. Однак була одна проблема – мама, яка не раз давала зрозуміти, що після розлучення я повинна повністю присвятити себе дитині, як це зробили колись і вона, і бабуся.

Першим моїм кроком до самостійності і першим скандалом стала заява про те, що я хочу переїхати в свою квартиру. Мати кричала і плакала. Стверджувала, що я не впораюся з вихованням дочки, що дівчинка буде вічно голодна, що… Вона несла таку нісенітницю! Замовкла лише тоді, коли я сказала, що Катруся стане ходити в елітний садочок. Не возити ж її вранці в переповненому транспорті? Погодилася, але зажадала дати їй ключі від моєї квартири. Що було робити? Знову підкорилася! Одного разу в суботу зателефонувала їй:

– Можеш сьогодні ввечері посидіти з Катрусею?

– А ти куди збираєшся?

– Домовилась зустрітися з подругою, – збрехала я.

– Куди ви йдете?

– В кафе.

– Удвох? Як це буде виглядати?

– Що? – не зрозуміла я.

– Дві самотні жінки шукають пригод… Не смій нікуди йти! У тебе є дитина!

– І що з того?

– А то, що тобі потрібно займатися її вихованням, а не тинятися по барах, як остання…

– Мамо!

– Ні. Ні. І ні.

– Мама, але у мене ж повинно бути особисте життя!

– Про що ти? У тебе є дочка і мати! У суботу вранці щоб була у мене як штик! Потрібно вимити вікна, прибратися в домі, допомогти хоч чимось хворий матері! – в її голосі з’явилися істеричні нотки.

І хоч мама – я це знала точно – була абсолютно здоровою, довелося передзвонити Андрію і перенести побачення. Коханий засмутився, але змирився. А я … я прекрасно розуміла: не можу розповісти мамі про Андрія. Вона відразу промовила свою улюблену фразу: “Я тобі все життя віддала, а ти, проміняла матір і дитину на якогось пса!”

Напевно, це ненормально, але моя мама така. Тому я ховалася, як школярка. А хвилини, які проводила з коханим, були дійсно хвилинами. Швидкі побачення у когось з друзів на квартирі, швидка кава, квапливі поцілунки…

Мама так і не змогла зрозуміти простої істини: я маю право на звичайне жіноче щастя поруч з коханим чоловіком. Чи зрозуміє вона це колись?

Щоб пояснити свої запізнення, брехала, вигадувала відмовки. Влітку мама забрала Катрусю на море. “Два тижні спокою!” – блаженно думала я. Нарешті не потрібно поспішати. Нарешті могла провести з Андрієм ніч. Ми так довго цього чекали. Я любила і була любима. Я хотіла і була бажана. Саме тоді зрозуміла, що не хочу жити без любові… Після роботи летіла додому як на крилах. Тому що там чекав Андрій. Ми разом готували вечерю, дивилися телевізор і…

– Так може бути кожен день… – сказав він якось. – Давай закінчимо цю комедію з хованками, добре? Ти ж не маленька дівчинка.

– Я все це розумію, але… Але відчуваю себе так, ніби йду проти матері. Вона присвятила мені все життя, зараз допомагає виховувати дочку, а я, така егоїстка?!

– Ти просто хочеш бути щасливою. Що в цьому поганого?

– Ти так говориш, бо її не знаєш. Самотня жінка повинна займатися вихованням дитини! – сказала я, повторюючи мамині слова.

– Так це самотня! Ань, давай одружимось?

– Мама буде проти…

– При чому тут мама? Це твоє життя! Я мрію мати сім’ю, прокидатися з тобою в одному ліжку, ходити по вихідним з вами в парк, водити дітей в цирк!

– Дітей? Яких дітей!

– Наших! Я люблю Катрусю, як рідну, але хочу мати і своїх малюків! Невже ти не розумієш?

– Але…
– Ніяких “але”! Питання вирішено! Ми стояли на пероні. Коли поїзд підійшов, я сильніше стиснула руку Андрія. Мама з Катрусею виходять з вагона, а моє серце стукає так гучно, що здається, всі це чують.

– Галина Петрівна, я прошу руки вашої дочки! – з ходу випалив Андрій, простягаючи їй букет квітів, а Катрусі пухнастого ведмедика. – Ми з Анею вирішили одружитися.

– Що ?! Вирішили? А мене ви запитали ?! – її голос зірвався на крик.

– Ось я і питаю! – незворушно відповів мій майбутній чоловік.

– Ніколи! Ніколи не погоджуся!

– Так… я ж не вам пропоную, – посміхнувся Андрій.

– Мам, дозволь мені бути щасливою! – прошепотіла.

– А я? Ти про мене подумала? Кидати стару хвору матір заради якогось мужика?

На нас оглядалися перехожі, ще трохи і почнуть тикати пальцями.

– Мамочко, заспокойся! Ти ж знаєш, як я люблю тебе…

– Ось побачиш, цей кине тебе точно так само, як і той покидьок, твій колишній. Тоді прилізеш на колінах до нещасної і одинокої матері, якщо, звичайно, застанеш її в живих! – вона жбурнула букет на землю, розвернулася і пішла.

Шестирічна Катруся, з подивом спостерігала цю сцену, розрядила обстановку: “Так ми додому їхати будемо? Чи тут жити залишимося?”

– Маленька принцеса наказала їхати додому! Потрібно виконувати! – Андрій підхопив сумку, взяв Катрусю за руку і озирнувся на мене. Я розгублено стояла на пероні: – Ань, ти з нами чи як?

– Мам, пішли додому, їсти хочеться! – додала донька.

З тих пір пройшов рік. Ми з Андрієм розписалися. Мама іноді забирає Катрусю до себе, але ніколи не буває у нас, майже не дзвонить. Вона все ще не може зрозуміти, що дочці теж хочеться щастя, простого жіночого щастя, поруч з коханою людиною. Скоро у нас народиться син. Цікаво, як мама на це відреагує? А я? Я дуже щаслива!

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – klevo

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook