fbpx
життєві історії
Я сиділа в маленькій темній кімнаті, з важкими темно-зеленими шторами. Переді мною на столі лежали карти. А навпроти сиділа жінка з довгим чорним волоссям, в одязі схожою на циганську

Я сиділа в маленькій темній кімнаті, з важкими темно-зеленими шторами. Переді мною на столі лежали карти. А навпроти сиділа жінка з довгим чорним волоссям, в одязі схожою на циганську. Джерело

– Навіщо я пішла до ворожки, – гарячково думала я, – ось навіщо, сама б розібралася.

– Сама ти Олександра, не розібралася б, – несподівано промовила ворожка, зловісним голосом, – тобі явно потрібна допомога і від моїх духів в тому числі.

– Ви знаєте моє ім’я? – здивувалася я.

– Я багато про тебе знаю, Олександра, – уточнила ворожка.

– Не слухай чоловіка, поступай як велить серце, – сказала ворожка, – чоловік твій сам все зрозуміє, все буде добре, сили світу тобі допоможуть, благородну справу, ти Олександра, задумала. Я задумливо кивнула головою.

– А ?, – хотіла було запитати я.

– Все йди, більше нічого не скажу, все скоро сама дізнаєшся, – перебила мене циганка.

Я вийшла з дому, де жила ворожка і пішла по весняній вулиці, із задоволенням підставляючи обличчя ласкавому весняному вітерцю. Ноги самі привели мене до трохи похмурому будинку.

Я увійшла всередину, привіталася з вихователем на вході, мене тут уже все знають, тому ніхто і не зупиняє. Зайшла в групу до трирічним малюкам, до мене відразу кинулися двоє, хлопчик і дівчинка. Решта продовжили грати, не звертаючи увагу на те, що відбувається.

Звикли вже, бідні дітки. Я присіла навпочіпки і Вася міцно мене обняв. Його сестра близнючка послідувала прикладу брата.

– Саса, ти за нами зовсім присла, – трохи шепелявлячи, запитала Ксюша.

Читайте також: Що може бути смачніше за борщ? Тільки борщ із пампушками, свіженькими і з часничком! Їх можна спекти навіть без духовки – у сковороді

– Так, – видихнула я. – Але після вихідних, мені доведеться привести вас назад, – сумно додала я.

– Ми знаємо, – серйозно додав Вася. Ходімо одягатися? – запропонувала я.

Нарешті, ми з дітьми вийшли з воріт дитячого будинку. Вася і Ксюша йшли підстрибом попереду мене. А я брела за ними, думаючи про те, що скаже чоловік, адже я не попередила його, що приведу дітлахів сьогодні додому. Коли ми прийшли додому, я виявила на столі записку, «Саша, я у відрядження на добу, тобі не зміг додзвонитися».

Подивившись на телефон, я побачила вісім пропущених від чоловіка.

– Гаразд, потім подзвоню, зараз він в дорозі напевно, – подумала я. Раптом хтось подзвонив у двері. Виявилося це прийшла свекруха. Я злякалася не на жарт, адже вона взагалі не знала, що я хочу дітей з дитбудинку усиновити.

– І хто це у нас? – цілком дружелюбно запитала Світлана Михайлівна.

– Це брат і сестра, я взяла їх в гості на вихідні з дитячого будинку, – вирішила не брехати я і злякано подивилася на свекруху.

– От і добре, – сказала свекруха, – хлопці, хочете пельменів домашніх, сама ліпила. А ще у мене тістечка до чаю є. Діти радісно закивали головами.

– Тоді одягайтеся і підемо до мене в гості, – сказала свекруха.

Ми всією юрбою вийшли на вулицю і пішли до Світлани Михайлівни, вона жила через два будинки від нас. Вдома у свекрухи, ми все поїли її чудових пельменів, попили чай з тістечками. Потім посадили дітей дивитися мультики, а свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом.

– Саша, ти їх зовсім забрати хочеш? – запитала свекруха.

– Так, – тихо сказала я і опустила голову.

– А Міша, що говорить?

– Він думає, що це відповідальність і поки що боїться, а мені їх шкода, Вася з Ксюшею не можуть чекати, вони і так вже рік в дитбудинку.

– Я підтримую твоє рішення, вони славні дітлахи, не бійся, якщо що допоможу умовити Мішу, – сказала свекруха. Я здивовано дивилася на неї.

– Не дивися на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко, але зате, якщо все правильно зробити і правильно виховати, цілком хороша людина вийде, – сказала свекруха.

– Що? – не зрозуміла я.

– Міша, мій син, твій чоловік, дитбудинку, я усиновила його, коли йому два з половиною було. Як побачила його за огорожею на майданчику, так і прикипіла до нього всім серцем, відразу зрозуміла – це мій син. – пояснила свекруха. Я сіла на табурет, намагаючись осмислити, що сказала свекруха.

-Я нікому не говорила ніколи, тільки тобі, Міша теж не знає, – сказала свекруха, – не переживай він хороший хлопець, прийме хлопців як рідних. Я згідно кивнула головою.

Трохи пізніше ми з дітьми пішли назад додому і я відчувала себе щасливою. У неділю приїхав Міша, він, звичайно, здивувався, що у нас вдома діти, але став з ними грати.

Я пішла готувати вечерю, і випадково заглянувши в кімнату, побачила, як Міша лежить на дивані, з двох сторін з ним в обнімку лежать дітлахи, а він читає їм книжку.

Через два місяці Вася і Ксюша стали жити з нами, Міша, і правда, прийняв їх як рідних дітей. А Світлана Михайлівна була дуже рада відразу двом, таким чудовим онукам.

You cannot copy content of this page