Я в свою хату в селі аж три родини переселенців пустила позаминулої весни, а сама в Німеччину до сестри подалася. А це повернулася тиждень тому і просто випала в осад від того, що побачила! Я така вражена, вам не передати! Тепер просто не знаю, як ту хату між ними поділити. Розповім спочатку.
Мені скоро 60 років, діти вже дорослі, з чоловіком давно і мирно розійшлися. Виросла я в селі, там все життя прожили мої батьки і, коли полинули на небо, лишили мені хату, бо сестра давно в Німеччину виїхала і відмовилася від спадку, адже доглядала тата й маму саме я.
Ми з чоловіком як побралися через два роки переїхали в місто, в обласний центр, купили собі квартиру в розстрочку. Але місто не далеко від мого села, за 30 кілометрів всього, тому я часто провідувала батьків, особливо, коли вони постаріли.
Коли їх не стало і будинок ще був в хорошому стані, я його не продала, бо мріяла тримати його як дачу. Але життя вирувало, діти росли, робота, потім розлучення – не до хати якось було. За батьківською оселею наглядали сусіди, користувалися землею – сіяли там щось собі й садили для худоби, але ясно, що ремонтів не робили.
Поступово будинок занепадав, ми навідувалися все рідше. Діти в село хотіли менше ніж я. Мене ж тягло туди іноді, але просто за роботою й турботами не знаходився час. Після розлучення я виплатила чоловіку його частку, а потім більше двох років робила ремонт у своїй квартирі – все по-своєму й під себе.
Коли позаминулої весни сталося повномасштабне і до нашого міста приїхало багато людей з небезпечних зон країни, я в свою хату в селі аж три родини переселенців пустила, а сама закрила квартиру і в Німеччину до сестри подалася – попрацювати й змінити картинку. Діти мої в Україні лишилися, бо в принципі наше місто відносно спокійне й мирне.
В Німеччині було гарно, але мій дім не там, і ми вже трохи всі втомилися – і родина сестри від ще однієї, хоч і рідної людини, та й я дуже скучила за дітьми, онуками, містом і своєю квартирою, де я сама собі хазяйка, де створений моїми руками затишок.
До того ж, поки я була в Німеччині, я почала спілкуватися зі своїм колишнім однокласником, він також живе в нашому місті, два роки тому овдовів. Колись ще в юності між нами була сильна симпатія, але потім дороги розвели. А тепер ось багато років по тому, коли кожен з нас прожив своє життя, доля знову нас звела.
Зараз, коли я повернулася, ми з Дмитром спілкуємося, вже бачилися, і це спілкування нас затягує, хочемо спробувати побудувати на старості років теплі зрілі стосунки.
Але історія моя не про мене, а про мій будинок в селі і людей, які у ньому зараз живуть.
Отже, повернулася я тиждень тому і просто випала в осад від того, що побачила! Я така вражена, вам не передати! На будинок любо подивитися! Чоловіки полагодили все, що можна було, перекрили дах на прибудовах, пофарбували все, поміняли паркан, почистили сад.
Жінки і діти облаштували клумби і дитячий майданчик, посадили город, зібрали урожай, пригостили мене чаєм з варенням. які самі зварили з сьогорічної полуниці зі своєї грядки. Дякували за прихисток. Я плакала від радості, дивлячись на все це, цих людей і їхніх дітей.
І я зрозуміла одну важливу річ: він їхній – будинок моїх батьків. Він був тут для них і чекав їх, і тепер належить цим людям, які втратили свої домівки в різних куточках України і знайшли новий дім тут.
Тепер просто не знаю, як цю між ними поділити, але вірю, що Всесвіт і розумні люди мені підкажуть правильне рішення.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
