Я відчувала, що цього не варто робити. Але чоловік мене умовив, і ми забрати його 70-річну маму до себе жити, а в її квартиру заїхала наша молодша донечка з зятем.
І тепер у нас у квартирі всі розетки, плінтуси та карнизи заклеєні скотчем. Не питайте, не знаємо, навіщо вона це робить. Каже, їй так спокійніше.
Марія Степанівна постійно ходить і читає на память вірші, а знає вона їх багато, до того ж кожен день вчить якийсь новий – каже, що так зберігає память. Розказує тихо, але буває голосно.
Мама чоловіка також прогулюється по вулицях і збирає коробки і кришки, їх вже подіти нікуди, хоча ми з чоловіком їх частинами викидаємо.
А ще їй здається, щось хтось смажить пиріжки о 3-4 годині ночі, хоча ми спимо з 11 вечора до 6 ранку. Та кожного ранку знову і знову вислуховуємо про ці пиріжки.
Звичайно, ми намагаємося поговорити з Марією Степанівною, але вона і слухати нас не хоче, бо ми для неї не “авторитет”, а ось телевізор та сусіди – це знаючі “люди”. Так само щоразу в повний місяць вона розповідає Місяцю про своє “важке життя”.
Хоча скаржитися мамі чоловіка насправді нема на що. Пенсію вона свою отримує і витрачає виключно на себе, ні за які послуги не платить, всі зручності має і вдома абсолютно нічого не робить.
Але любить привернути до себе зайвий раз увагу: наприклад не вимкнути газ чи воду. Це – будь-ласка. Ось так і живемо, і що нам робити в цій ситуації – не знаємо. Буду дуже вдячні за ваші думки, рекомендації і пораду. Можливо, хтось був у схожій ситуації.
Я розумію, що це мама чоловіка, що її треба поважати і опікати, адже свого часу і ми постаріємо і ця ноша ляже на плечі вже наших дітей. Аде водночас нам всього лиш по 40 з хвостиком років, і хочеться ще пожити для себе, не втратити смак життя. А як це зробити, живучи в таких умовах?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
