Я вже майже перестала переконувати себе, що Святослав приходить до моєї майстерні тільки за керамікою, коли він з’явився на порозі не сам. Поруч із ним стояла висока доглянута жінка в світлому пальті, а він тримав її під лікоть так природно, ніби робив це сотні разів. За хвилину до того я поправляла волосся у відображенні темного вікна, бо знала: приблизно о шостій він зазвичай заходить по дорозі з роботи.

На столі навіть стояла його улюблена чашка, яку я зробила окремо й досі не наважувалася подарувати. А тепер Святослав усміхнувся мені й сказав, що хоче забрати вазу, яку замовляв минулого тижня, та попросив красиво її запакувати, бо сьогодні вона має потрапити до людини, для якої він дуже старався.

Жінка поруч засміялася й сказала: «Ти завжди все ускладнюєш, можна було просто купити готову». Він відповів, що для неї готове з магазину не годиться. Я відчула себе безглуздо.

Кілька місяців наших розмов, його ранкова кава в моїй майстерні, повідомлення з фотографіями старих балконів, бо я якось сказала, що люблю такі будинки, його допомога з полицею, яку я не могла прикрутити сама, — усе раптом стало звичайною ввічливістю чоловіка, якому я сама придумала зайвий зміст.

Я загорнула вазу в папір, перев’язала стрічкою й навіть усміхнулася. А коли Святослав запитав, чи я сьогодні закриваюся о сьомій, як завжди, відповіла: «Ні, раніше. У мене плани». План у мене був один — дочекатися, поки вони вийдуть, замкнути двері й нарешті перестати бути дорослою жінкою, яка вигадала собі історію там, де, можливо, ніякої історії не було.

Мене звати Соломія. Мені тридцять чотири, і ще два роки тому я працювала в банку.

Нормальна посада, нормальна зарплата, біла сорочка, ноутбук Lenovo, обід за розкладом і нескінченні таблиці.

Мама казала:

— Тримайся за роботу. Зараз стабільність на дорозі не валяється.

Я трималася.

Вісім років.

А вечорами ліпила з глини.

Спочатку це було просто захоплення. Купила невеликий набір, потім записалася на курси, почала їздити в студію.

Мені подобалося, що шматок безформної глини поступово стає чашкою, тарілкою чи вазою.

На роботі я могла цілий день відповідати на листи й увечері не розуміти, що зробила.

А тут результат стояв переді мною.

Першу чашку купила колега.

Потім замовила ще дві.

Її сестра побачила й захотіла набір.

Так з’явилися перші замовлення.

Я завела сторінку в Instagram, фотографувала роботи на підвіконні, пакувала коробки після роботи.

За рік зрозуміла, що маю два життя.

В одному я сиджу за комп’ютером.

У другому — прокидаюся о шостій, щоб до роботи встигнути розписати тарілки.

Зрештою звільнилася.

Мама два тижні зі мною сперечалася.

— Соломіє, ти серйозно проміняла банк на горщики?

— Мамо, не горщики. Кераміку.

— Від того мені спокійніше не стало.

Я орендувала маленьке приміщення на першому поверсі старого будинку у Львові. Колись там була майстерня ремонту взуття.

Стіни пофарбувала сама.

Стіл знайшла на OLX.

На нову піч витратила майже всі заощадження.

Перші місяці були страшними.

Одного тижня я заробляла нормально.

Наступного могла продати дві чашки.

Але щоранку відкривала двері й думала: це моє.

Святослав уперше зайшов через дощ.

Не романтично.

Просто лило так, що люди ховалися під будь-яким дахом.

Він відчинив двері й запитав:

— Можна перечекати хвилин десять? Я нічого не розіб’ю.

Я засміялася.

— Якщо нічого не розіб’єте, можете навіть п’ятнадцять.

Він почав роздивлятися полиці.

На ньому була мокра куртка Columbia, з волосся капала вода.

— Це все ви робите?

— Так.

— Руками?

— Ні, домовляюся з глиною, і вона сама.

Він усміхнувся.

— Добре. Питання було дурне.

Пішов через двадцять хвилин із синьою чашкою.

Наступного тижня повернувся.

— Чашка має недолік.

Я насторожилася.

— Який?

— Тепер усі інші вдома здаються незручними.

Так почалося.

Святослав працював архітектором у бюро неподалік.

Спочатку заходив раз на тиждень.

Потім частіше.

Купував небагато.

То чашку колезі.

То маленьку тарілку.

То взагалі нічого.

Одного разу приніс каву.

— Ви постійно тут працюєте й забуваєте вийти.

— Ви стежите?

— Вікна вашої майстерні видно з кафе навпроти.

Я взяла стаканчик.

— Дякую.

— Тільки не звикайте. Це разова благодійна акція.

Наступного дня приніс знову.

Я сказала:

— У вас дуже дивне розуміння слова «разова».

Він відповів:

— Я архітектор. Ми можемо роками називати тимчасовим те, що давно стало постійним.

Мені з ним було легко.

Це й стало проблемою.

Я давно нікого не шукала.

Після попередніх стосунків вирішила, що мені вистачає роботи, подруг і власних планів.

Святослав нічого не обіцяв.

Не говорив красивих фраз.

Просто з’являвся.

Якось у мене впала полиця.

На щастя, майже порожня.

Я виставила фотографію в сторіс із підписом: «Майстриня кераміки програла двом дюбелям».

За сорок хвилин Святослав стояв у дверях із шуруповертом Bosch.

— Де потерпіла?

— Полиця?

— Ваша будівельна репутація.

Він перевісив її.

Я заварила чай.

Ми вперше просиділи після закриття майже дві години.

Говорили про все.

Він розповідав, що виріс у невеликому містечку, що його батько все життя працював електриком, що сам Святослав у дитинстві хотів будувати мости.

Я розповіла про банк.

— Не шкодуєте?

— Кожного п’ятнадцятого числа, коли треба платити оренду.

— А в інші дні?

Я подивилася навколо.

— Ні.

Він кивнув.

— Тоді правильно зробили.

Мені дуже потрібні були ці слова.

Бо більшість знайомих досі питали, коли я «награтися й повернуся на нормальну роботу».

Другий момент, після якого я почала чекати Святослава, стався перед Різдвом.

Замовлень було стільки, що я майже жила в майстерні.

Він зайшов близько восьмої.

— Ви ще тут?

— Як бачите.

— Їли?

— Це допит?

— Це питання.

Я не їла.

Через пів години він повернувся з двома коробками вареників.

— Святославе, не треба було.

— Треба. Бо ви зараз покриєте глазур’ю ще й себе.

Ми їли прямо за робочим столом.

Він допомагав складати коробки.

Я сказала:

— Архітектор пакує чашки. Кар’єра пішла не туди.

— Мовчіть. Мені подобається.

Коли він пішов, я ще довго усміхалася.

Третій випадок був уже навесні.

Я захворіла й два дні не відкривала майстерню.

Святослав написав:

«У вас усе гаразд?»

Я відповіла, що просто застудилася.

За годину він залишив біля дверей пакет із продуктами й написав:

«Не виходьте. Там суп, лимони й щось солодке. Суп не я готував, тому можна їсти без страху».

Я сиділа вдома й дивилася на повідомлення.

Подруга Оля, якій я все розповідала, сказала телефоном:

— Соломіє, він до тебе явно небайдужий.

— Може, просто хороший чоловік.

— Хороші чоловіки не возять суп усім знайомим майстриням кераміки.

— Звідки ти знаєш?

— Бо тоді в нього не залишилося б часу працювати.

Я сміялася.

Але всередині вже вірила їй.

Четвертий момент майже переконав мене остаточно.

Святослав запросив мене на відкриття виставки, де показували проєкти їхнього бюро.

— Приходьте, якщо матимете час.

— Це професійне запрошення чи просто потрібні люди для масовки?

— Якщо скажу правду, прийдете?

— Залежить від правди.

Він усміхнувся.

— Я хочу, щоб ви прийшли.

Я прийшла.

Пів години вибирала сукню й потім сама з себе сміялася.

Святослав майже весь вечір був поруч.

Знайомив із колегами.

Приніс мені келих соку.

Коли я збиралася йти, запропонував провести.

Ми йшли центром міста.

Він запитав:

— Вам колись не страшно?

— Через що?

— Через майстерню. Ви ж поставили на неї майже все.

— Страшно постійно.

— А виглядаєте так, ніби знаєте, що робите.

Я засміялася.

— Це професійний талант дорослих. Ми всі вдаємо.

Він подивився на мене.

— Не всі так красиво.

Я тоді нічого не відповіла.

А вдома ще годину прокручувала цю фразу.

П’ятий епізод стався через вазу.

Святослав прийшов і попросив зробити особливу.

— Не з полиці. Можете придумати щось окремо?

— Можу. Для кого?

Він замислився.

— Для дуже близької людини.

У мене щось неприємно ворухнулося.

— Які кольори вона любить?

— Зелені. Особливо темні.

— Стиль?

— Без зайвого декору. Вона не любить усе надто святкове.

Я записувала.

— Привід?

— Важливий день.

Я не стала питати більше.

Але саме відтоді почала сумніватися.

Може, в нього хтось є.

Я ж ніколи прямо не запитувала.

Він теж.

Ми поводилися як люди, між якими щось відбувається, але жоден не називає цього вголос.

Оля сказала:

— Спитай.

— Що саме? «Святославе, ви мені носили суп як потенційній дівчині чи як хворій керамістці?»

— Хоч так.

Я не могла.

Зробила вазу.

Темно-зелену, трохи нерівну, з тонкою світлою лінією.

Святослав побачив і довго мовчав.

— Не подобається?

— Навпаки. Саме така.

І тоді настав той день, коли він прийшов із жінкою.

Я бачила їх разом.

Чула, як він сказав, що готова річ із магазину «для неї не годиться».

Після їхнього виходу зачинила майстерню раніше.

Вдома Оля вислухала мене й запитала:

— Він сказав, хто вона?

— Навіщо? І так усе зрозуміло.

— Соломіє, що саме зрозуміло?

— Вони прийшли разом. Він тримав її під руку. Замовив для неї вазу.

— Може, сестра.

— Олю, ну не вигадуй.

— Це ти вже все вигадала. Спочатку роман, тепер трагедію. А чоловік досі нічого не сказав.

Мене це розлютило.

— Дякую за підтримку.

Наступні кілька днів Святослав не приходив.

Я переконувала себе, що це добре.

Потім він написав:

«Ви кудись зникли?»

Я відповіла через три години:

«Багато роботи».

Він написав:

«Зрозумів».

Мене ще більше образило це «зрозумів».

Хотілося, щоб не зрозумів.

Щоб прийшов.

Щоб запитав.

А потім я сердилася на себе за ці думки.

Через тиждень він таки прийшов.

Я працювала за столом.

— Привіт.

— Добрий день.

Він здивувався.

— Уже «добрий день»?

— А як треба?

— Не знаю. Раніше було просто «привіт».

Я продовжила працювати.

Святослав поставив на стіл паперовий пакет.

— Це вам.

— Не треба.

— Ви навіть не знаєте, що там.

— Святославе, справді не треба.

Він мовчав.

Потім запитав:

— Я вас чимось образив?

— Ні.

— Соломіє.

— Що?

— Я дорослий чоловік. Ви доросла жінка. Якщо я щось зробив, скажіть.

І мене прорвало.

— Добре. Я скажу. Ви кілька місяців приходите сюди майже щодня. Приносите каву. Запрошуєте мене на виставку. Везете мені їжу, коли я хворію. Сидите тут після закриття. Говорите речі, які можна зрозуміти зовсім не як дружню ввічливість. А потім приходите з жінкою, для якої замовляли особливий подарунок, і поводитеся так, ніби я повинна нормально все це сприймати. Може, для вас це звичайне спілкування. Для мене — ні. Тому давайте просто залишимося майстринею й клієнтом. Так буде простіше.

Святослав дивився на мене.

А потім несподівано запитав:

— Ви про Ліду?

— Я не знаю, як її звати.

— Жінку, з якою я приходив?

— Так.

Він провів рукою по обличчю.

— Це моя сестра.

Я завмерла.

— Що?

— Старша сестра. Лідія.

Я дивилася на нього й не знала, куди подітися.

— Але ваза…

— Для неї.

— Ви сказали, що вона для дуже близької людини.

— Моя сестра не може бути близькою людиною?

Мені хотілося провалитися крізь підлогу.

Святослав продовжив:

— Вона відкрила власний кабінет після багатьох років роботи на когось іншого. Я хотів подарувати їй щось для нового приміщення. Тому й замовив вазу.

— А тримали під руку?

Він засміявся.

— Вона підвернула ногу два дні перед тим.

Я закрила обличчя руками.

— Господи.

— Ні, зачекайте. Не ховайтеся. Мені зараз дуже цікаво.

— Мені — ні.

— Ви ревнували?

— Святославе, йдіть.

— Не піду.

Я подивилася на нього.

Він уже не сміявся.

— Соломіє, я приходжу сюди не через чашки.

Я мовчала.

— У мене вдома їх уже одинадцять. Одинадцять. Мені стільки не треба.

Я не втрималася й засміялася.

— Самі купували.

— Бо не знав, як інакше зайти.

— Можна було просто зайти.

— Тепер знаю.

Він посунув до мене пакет.

Усередині був маленький вазон із синіми квітами.

— Я хотів запросити вас сьогодні повечеряти. Не як майстриню. Не як продавчиню моєї дванадцятої чашки.

— Їх одинадцять.

— Якщо відмовите, куплю дванадцяту.

Я дивилася на нього й відчувала одночасно сором, полегшення й бажання сміятися.

— А чому ви раніше нічого не сказали?

Він відповів:

— Бо думав, що й так усе зрозуміло.

Я пирхнула.

— Як бачите, з натяками в нас обох не дуже.

Ми пішли вечеряти.

Не було музики під дощем.

Ніхто не виголошував промов.

Я хвилювалася й говорила більше, ніж треба.

Святослав двічі розлив воду.

Потім ми довго гуляли.

Біля мого будинку він запитав:

— Завтра можна зайти?

— Якщо нічого не купуватимете.

— Це вже дискримінація постійного клієнта.

— Вам треба лікувати залежність від кераміки.

Наступного дня він прийшов без кави.

Зате з двома круасанами.

Минув рік.

Моя майстерня досі працює.

Я не стала відомою керамісткою за одну ніч.

Бувають хороші місяці.

Бувають такі, коли знову рахую оренду й думаю, чи не була мама права.

Святослав не рятує мій бізнес.

Я цього не хочу.

Але коли треба пересунути важку піч, він приходить.

Коли в нього здача проєкту, я привожу вечерю.

Ми сваримося.

Миримося.

Вчимося говорити прямо.

А зелена ваза стоїть у кабінеті Лідії.

Я познайомилася з нею нормально через кілька тижнів.

Вона зайшла в майстерню й сказала:

— То це через мене ви мало не посварилися ще до першого побачення?

Я почервоніла.

Святослав одразу заявив:

— Я просив тебе мовчати.

Лідія засміялася:

— Пізно.

Тепер вона іноді замовляє в мене подарунки.

А Святослав більше нічого не замовляє «для дуже близької людини», не уточнюючи, хто це.

Каже, що одного разу йому вистачило.

Нещодавно я знайшла в шафі ту першу синю чашку, яку він купив, ховаючись від дощу.

Край уже трохи потерся.

Я запитала:

— Чому не викинеш? Я зроблю нову.

Святослав забрав її в мене.

— Не треба.

— Вона стара.

— Саме тому.

Я усміхнулася.

Колись я думала, що найсміливішим моїм рішенням було залишити стабільну роботу й відкрити майстерню.

Тепер думаю інакше.

Іноді значно більше сміливості треба, щоб перестати домислювати за іншу людину й нарешті прямо сказати: «Ти для мене важливий. А я для тебе хто?»

Бо якби Святослав того дня не запитав, чим мене образив, я, мабуть, ще довго пишалася б тим, як гідно відступила.

Від історії, якої насправді хотіли ми обоє.

А ви змогли б першими прямо сказати людині про свої почуття, якби не були впевнені у взаємності, чи теж чекали б, поки вона сама зробить перший крок?