Історія біженки, яка втекла до Львова.
Мешканка Бучі Анна Чаплигіна разом з сином евакуювалися до Львова. Вона розповідає, що 3 березня у Гостомелі, Бучі, Ірпені почалося пекло.
У будинок, де був її син Лев, потрапив уламок. А під її вікнами цілу добу не вщухали вибухи. Тієї ночі жінка ночувала не, а в квартирі, на підлозі в коридорі. Настільки втомилася, що було байдуже, чи потрапить снаряд в будинок.
“4 березня у чаті була інформація, що з вокзалу Бучі буде евакуаційний поїзд до Києва. Іншими шляхами небезпечно. Та й нормальних мостів не залишилося. Тато Лева зателефонував і сказав, що ще буде поїзд з Ірпеня (це одна залізнична колія – Буча далі від Києва, Ірпінь трохи ближче). Я запланувала у Бучу. Але потім рвонула і встигла в Ірпінь. І це було правильно. Здається, я потрапила до останнього поїзда, який зміг піти з того пекла”, – каже жінка.
У натовпі на вокзалі було багато людей, і ніхто не рухався, а навпаки – кількість охочих втекти зростала. Так вони стояли 2 години, коли навіть не могли порухатися. Анна каже, ще ніколи так міцно не тримала свого сина. Перший поїзд до Києва поїхав, і наступний мав прибути через годину. Коли вони були біля сходів платформи, почався обстріл.
“Бігти з площі, де юрба, нікуди. Треба було сісти. Присісти на відкритій місцевості під обстрілом. Але натовп був настільки щільним, що я не змогла навіть цього. Десь осторонь від мого будинку, де я була 2 години тому, пролунало попадання. Можливо, ближче. Я побачила, як дроти над шляхами пішли хвилею. Здалося, що й опорні стовпи зараз розлетяться хвилею…
Військові повідомили, що шляхи знеструмлені. Поїзда не буде… Хтось у розпачі пішов. Ми лишилися. Поїзд приїхав – він не приєднувався до дротів, тягли маневрені потяги. П’ять вагонів останньої надії. У нашому купе я нарахувала 16 людей. Люди стояли скрізь. Ми дісталися до Києва”, – пригадує жінка.
На вокзалі Анна з сином Левом провели 10 годин. Каже, через три години після того, як вони знайшли там тепле місце, підійшов поліцейський і сказав, що для матерів і дітей є доступна зала очікування підвищеного комфорту. Жінка цього не знала, натомість відчайдушно відстежувала заряд акумулятора в телефоні та вивчала номер телефону дівчини, яка чекала їх у пункті призначення.
“Коли сьогодні вранці ми з Левом вийшли на вокзалі (у Львові – ред.), у мене навернулися сльози від запаху кави. Тут можна було купити каву. Тут взагалі можна придбати продукти. Зараз ми з Левом у теплі та безпеці. Ми маємо умови, про які навряд чи може мріяти біженець. Але я біженка. Це жахливе почуття… У мене одні штани, одна пара кросівок та одна куртка. Але моя дитина жива”, – розповідає Анна.
Анна Чаплигіна каже, що це жахливе відчуття – бути біженкою. І сьогодні вона не хоче в Європу, а хоче додому.
“Коли на вокзалі пролунав вибух, я зрозуміла, що біль від втрати всього – нестерпний. Більше нема того, що страшно втратити. Але є нове, заради чого варто боротись далі. Ми збудуємо краще. Усім нашим захисникам –невимовна подяка”, – каже біженка з Бучі.
Взято з мережі
