Я можу ходити в кафе. І у нас на пляжах засмагають люди. Деякі навіть в морі купаються. Безстрашні. Кажуть, що “не розуміють цих заборон”.
Я маю гарячу воду, і на базарах є майже все те, що було там і до. Я іноді стою в черзі, щоб залити пальне в свою автівку, тому я стараюсь раціонально використовувати бензин. Це практично єдине вагоме обмеження. Якщо не рахувати обмеження на наші життя.
У мене є електрика, тому спека за вікнами майже не відчувається. Моє місто досі мирне. Повітряні тривоги формують звичку і байдужість. Вuбухи були. Тепер немає. Мозок хоче, щоб все так і залишалось.
Ушедших мого міста оплакують рідні. Невідворотність слова “ніколи” набула страшнішого змісту.
Інші думають, що хтось там, відомо де, вирішив нас зберегти. І у нас “все буде добре”, “Одесу любить Бог”.
Красиві одеські жінки на червоних джипах (я так називаю їх умовно) добре почали розбиратися в тактичній медицині й тепер правильно формують фронтові аптечки. І ще знають, де терміново взяти теплики, як завезти автомобілі й чому вже зараз треба перейматися амуніцією на зиму.
Періодично я відчуваю прuступи гострої любові до свого міста. Тригером спрацьовує одна фраза. Якийсь епізод. Зустріч з давнім другом. Діалог на вулиці. Графіті на паркані.
Діти мого міста граються у. Спочатку співають “Червону калину”, потім діляться . Потім і плачуть…
Знову з’явилось багато жовто-блакитних прапорців на авто. Знову, як 8 років тому, такий прапорець – ознака свого, своїх. Знову, як і колись, тобі допомагають із замовленнями чи під чесне слово. Бо гроші ще треба знайти, назбирати, попросити… “У мене трохи є, я оплачу, як будуть”.
Я сплю у своєму ліжку і тільки зараз усвідомила, що це справді розкіш. Елементарна і недосяжна для багатьох. Я часто прокидаюсь серед ночі. Іноді від далеких вибухів. Іноді просто так. Тягнусь за телефоном. Читаю: не хвилюйтеся, то наші. Або: збили ворожий безпілотник. Є ті, хто не прокидається. Тому що не спить.
Я знала, що буде. Мій товариш до останнього запевняв, що ні, не може такого бути. Потім, після перших днів, ми з ним розмовляли. “Як так, що ти знала і не готова?! А я не думав навіть, але я готовий”.
Я не знаю, якою я уявляла. Точно не такою, якою вона є. Буча. Ірпінь. Херсон. Мелітополь. “Азoвсталь”. Харків. Мені не жаль жодного росіянина. Навіть немовлят. Немовлята 20-річної давнини ось “таке” витворяють з нашими дітьми…
Моє серце зараз теж б’ється на сході. Саме на сході ми отримуємо свою власну індульгенцію. На гарячу воду. На власне ліжко. На солодкі черешні. На стиглий горох. На гаряче літо з квітучими трояндами.
Я не знаю, як буде далі. Мій настрій в ці місяці коливається від глибокого суму до неперевершеного оптимізму. Як і ваш настрій. Моя ненaвисть випалює мене зсередини. “Заміни слово ненaвисть на слово лють, так легше”, – радить мені знайомий.
Я кожного дня намагаюсь підмітати свою планету. Краще б було, якби на ній не смітили. Але поки що смітять, поки смітять…
Я хочу жити тут. У своєму дуже непростому, але рідному місті. Я не хочу європейських грошей, безкоштовного житла й мініподорожей на вихідні мальовничими місцями. І ви не хочете. І мені хочеться обійняти всіх тих, хто поїхав, рятуючи своїх дітей. Хто не знаходить собі місця й плаче ночами в м’яку і пахучу чужу подушку.
Я не знаю, як буде далі. Знаю лише, що ми маємо вирішальну. За право жити українцями на своїй землі. Саджати квіти і картоплю. Цілувати дітей. Обіймати коханих. Ходити в кіно. Пити каву і вuно. Варити борщ – з квасолею і без. Обирати президентів і мерів.
Ми зараз маємо дуже важкий період. З втратами і горем. З відчаєм і болем. З пітьмою і безнадійністю. Ми маємо вистояти. Розумієте?
Автор – Зоя Казанжи
Фото ілюстративне
