Привіт, я Марійка. А ще Олена. Степан. Дядько Олег. І Віка. Знаєте про що я мріяла? Я хотіла зустріти світанок десь біля озера, знаю, що це насправді не так уже й зручно, й не так уже й романтично, як то всі описують. Але. Я. Хотіла. Зустріти. Світанок.
Насправді у мене було багато дивних мрій. Я хотіла відкласти гроші й купити 12 айфон. Я хотіла відвідати Європу, хотіла танцювати і цілуватися, отак, знаєте, у дощ, як у фільмах. Я хотіла нову весняну сукню. Хотіла трошки схуднути… А ще…
Але кілька тижнів тому я вийшла на вулицю з підвалу мого будинку. Я б не виходила! Чесно! Та моїй подрузі було погано. Вона хотіла пити. А я хотіла принести їй води. Я б не виходила! Я б не виходила! Та їй було так погано.
В мене забрали життя. А потім я відчула, всю силу танка… З мене вилетіла душа, прямісінько в небо. На жаль, я не змогла принести їй води. Мені так шкода. Вибач мені, будь ласка!
Олена також попрямувала за мною на небо. І Степан. І дядько Олег. Дядько Олег був лікарем. Я не знаю, де він діставав цукерки. От скажіть, де можна було дістати цукерки? Та ми часто підходили до нього ніби випадково, а він часто пропонував їх ніби випадково. А ми й погоджувалися, звісно. Які ж вони були тоді смачні! Я й про дієту забувала. Яка ж там дієта.
Дядько Олег зараз біля мене. Шкода, що він більше не зможе нікого лікувати.
Я знаю, що скоро ми переможемо. Я це бачу, з висоти краще видно. Я бачу, як міцніє мій народ. Я знаю, що мої люди ніколи не будуть рабами, ні за що! Вони ніколи не стануть на коліна, хіба ж тільки перед Богом! Не та кров у нас тече! Ой, не та! Ще трошки.
Тільки прошу не зробіть наші втрати марними! Бо я насправді хотіла жити! І Олена, і Віка, і Степан, і дядько Олег. Ми хотіли жити!
Ми так хотіли зустріти світанок! Біля озера. А не на небі…
Спочивайте з миром! Вічна пам’ять!
Марія Опанасик
Фото ілюстративне
