За роки роботи у Франції лікарем я заробила собі на власну квартиру. Але свою ліонську оселю я віддала родині біженців з України. Це моя знайома родина, у них четверо діток, а тато попри це пішов на фронт. Сама ж я нарешті повернула в рідний Франківськ, бо мама старенька залишилася нікому не потрібною.
Але про все спочатку розповім, аби зрозуміліше було.
На роботу у Францію я поїхала 20 років тому, коли сину було 17 років і він вже був досить самостійним, навчався у коледжі. А мене запросили колеги в Ліон на гарну посаду в медичній сфері – я на неї подавалася кілька років і нарешті мене помітили.
Данилу я залишила квартиру, у яку він згодом і привів молоду дружину, у ній народилися їхні двоє дітей. мої онуки.
Квартиру я на сина не переоформляла, адже Данило у мене один, і так йому все дістанеться після мене, навіщо поспішати?
Я не особливо допомагала родині сина грошима, вірніше сказати, взагалі не давала їм грошей, тільки на свята надсилала подарунки.
Ніколи я не розуміла наших українок-заробітчанок, які їхали працювати закордон, а всі гроші – дітям і родичам в Україну, навіть якщо ті діти вже дорослі і просто сіли матерям на шию, а матері стали для них гаманцями.
Я дала сину й невістці можливість не платити за орендоване житло, жити в моїй квартирі і збирати на своє, хіба цього не достатньо?
Також ми домовилися, що діти будуть підтримувати мою маму, яка живе в селищі недалеко від Франківська. Але мама на той час, коли я їхала у Францію, була ще повною сил жінкою, працювала і нікому клопотів не завдавала, в догляді не потребувала, а навпаки ще й допомагала сину й невістці з правнуками.
Але часи змінилися, проминули цілих 20 років. Я за цей час купила собі у живописному передмісті Ліона однокімнатну квартиру-студію, мало не вийшла вдруге заміж, але втратила коханого чоловіка – його забрала кілька років тому хвороба.
А в Україні в мене онуки-підлітки і вже старенька слабка мама, яка дуже здала останнім часом, бо багато хвилюється і переживає через ці всі події і вторгнення. Що й не дивно, адже всі ми як на пороховій бочці зараз живемо через сусідню країну. І якщо ми, молоді чи середнього віку люди, ще якось уміємо відволікатися і абстрагуватися, то літнім це дуже важко.
Тому я і вирішила повернутися додому, доглянути маму, адже син і невістка майже не їздять до неї, говорять, що їм ніколи за роботою.
Все вони крутяться-заробляють, от тільки так і живуть досі в моїй квартирі, на свою так і не спромоглися заробити.
Готуючись до переїзду додому, я знайшла у рідному Франківську собі аж дії роботи – лікарі зараз потрібні, тож працюю у двох закладах – державному й приватному.
Коли я два місяці тому повернулася, я відкрила свою квартиру власним ключем, але виявилося, що мені не раді, це яскраво демонстрували і Данило, і невістка Влада.
Коли ми вечеряли всі разом у натягнутій обстановці, я їм повідомила, щоб шукали собі орендоване житло і збирали речі, а я буду забирати маму з селища і робити ремонт в квартирі, адже вони за 14 років життя навіть шпалер жодного разу не переклеїли.
Чесно їм повідомила, що свою ліонську оселю я віддала родині переселенців з України, з Одещини. У них четверо діток, а тато попри це пішов на фронт. В Ліон до мене приїхала мама зі своєю молодшою сестрою і всіма дітками, найстаршому 12 років усього.
Данило спробував дорікнути мені, що якби я їм допомагала грошима, то вони б все робили в плані ремонту, але я одразу поставила його на місце: вони й так мають дякувати мені за безкоштовне довготривале проживання, а те, що вони виявилися не здатні заробити на своє житло – не моя провина й турбота.
Отже, живу я тепер у Франківську, за яким дуже скучила і який дуже люблю, працюю, роблю на свої збереження в квартирі ремонт і через кілька тижнів вже заберу до себе маму.
От тільки для сина й невістки я тепер стала поганою і вони зі мною не спілкуються зовсім, з онуками заборонили бачитися, але подарунки при цьому взяли і 1000 євро також.
Чи дійсно я вчинила з ними несправедливо? А як тоді треба було? Буду вдячна за думки й поради.
Автор – Олена К.
