За вісім років ми з чоловіком втратили надію стати батьками. Розлучення нависло над нашою сім’єю чорною хмарою, я це відчувала з кожним днем все більше. Та одного дня сталося чудо. Я багато гуляла в парку і дивилася на щасливих батьків, які доглядають за своїми дітками. Та був серед них хлопчик, який завжди тримався осторонь від усіх. Мама його більше приділяла часу телефону, ніж сину. Його “подарунок” досі лежить в моїй кишені. А я, – на третьому місяці!
Я з великої родини, тому завжди мріяла мати багато дітей і повну хату сміху. Хоча ми з чоловіком все для цього робили, нам це не вдалося. На рушничок щастя ми стали вісім років тому…
Через кілька років ми почали звертатися до лікарів. В результаті у нас обох все добре, але чомусь не виходило. Лікарі рекомендували свою допомогу у цьому процесі. Але коли я подивилася, як все проходить, то злякалася.
І ось ми повернулися до “звичного всім способу”. Я думаю, що чим довше ми пробували, тим менше нам це подобалося. Мій чоловік пропонував усиновити дитя, але я і цього не хотіла.
Невдача з дитинкою вплинула і на наш шлюб. Ми перестали спілкуватися і ходити кудись разом. Я відчувала, що розлучення стоїть над нами чорною хмарою…
Я не могла проводити час вдома, тому щодня ходила гуляти в парк. Я сіла біля майданчика і дивилася на людей, яким пощастило в житті. Я заздрила їм, що вони мають дітей. Як би я хотіла бігати по майданчику і очищати взуття і ноги від піску, перед тим, як повернутися додому…
Через деякий час я помітила маленького хлопчика, який грався осторонь від інших дітей. Його мама сиділа на лавці з телефоном і рідко піднімала голову. Чому хтось приводить дитину на світ, а потім ігнорує її? Побачивши цього самотнього хлопця, у мене навернулися сльози.
В якийсь момент він знайшов паперовий літачок. Деякий час він ходив по майданчику, але не було з ким погратися. Тож хлопчина почав запускати його сам. Потім подув вітер, літак злетів і зник у парку. Хлопець якусь мить стояв розгублено, потім почав потягуватися. Я встала і пішла за ним.
– Не хвилюйся, я спробую тобі допомогти. Зачекай тут, – сказала я хлопчику й рушив до парку.
Я пройшла весь парк, поки на одному дереві не знайшла згубу. З землі я не могла дістати, довелося лізти на дерево. Я не робила цього, можливо, років двадцять. Але це спрацювало, і я швидко віддала літак щасливчику.
– Дякую!, – сказав він і пішов далі.
Відтоді, коли ми зустрічалися, він завжди весело махав мені рукою.
– Тітонько, чому ви завжди такі сумні? – запитав він мене одного разу.
– У мене є одна мрія, але вона, мабуть, ніколи не здійсниться, – невиразно сказала я йому, тому що не годиться обтяжувати своїми проблемами такого маленького хлопчика.
– Коли мені сумно, я міцно стискаю свій камінь щастя. Тоді настрій в мене покращується. Я маю один і для вас, – сказав він, простягаючи мені маленький камінь, пофарбований у синій колір.
Я посміхнулася йому, подякувала і взяла камінь. Було вражаюче, як така маленька дитина могла додуматись до такого.
Я носила камінь у кишені, іноді тримала його в руках. Потім прийшла осінь і я перестала бачити того хлопчика на майданчику, можливо, він пішов до школи, а може, нарешті знайшов друзів. Я б дуже хотіла, щоб так і було.
І ви знаєте, цей камінь приніс мені удачу. Я зараз на третьому місяці і чекаю – двійнят. Лікар сказав мені, що добре, що ми не здалися. Але я знаю, що це стало можливим завдяки надзвичайному подарунку від одного маленького хлопчика…
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube“