— Даринко, забери сьогодні свої речі з ванної, бо мені незручно щоразу пояснювати, чому тут досі стоять твої баночки. І ключі залиш на тумбі, добре? Ми ж домовилися розійтися спокійно, без зайвих сцен.
Тарас сказав це так буденно, ніби просив мене купити дорогою хліба. Я стояла в коридорі квартири, де ще два тижні тому жила, готувала вечері, складала плани на вихідні й сперечалася з ним через те, хто забув оплатити інтернет.
У руках тримала складну господарську сумку. Прийшла по зимове взуття, кілька книжок і документи, які залишилися в шухляді комода. Заодно хотіла забрати фен та косметику з ванної.
Тарас пішов на кухню, а я зайшла до ванної кімнати й побачила на полиці біля дзеркала дві зубні щітки.
Його — темно-синю, яку сама купувала місяць тому.
І другу — світло-рожеву, з маленьким прозорим ковпачком.
Поруч стояли незнайомий крем для обличчя й резинка для волосся.
Я добре пам’ятала, що перед переїздом забрала свою зубну щітку. Навіть викинула старий стаканчик, у якому ми їх тримали, бо він мав тріщину.
Тепер на його місці стояв новий, керамічний.
— Тарасе, у тебе хтось живе? — запитала я, повернувшись до коридору.
Він вийшов із кухні, витираючи руки рушником.
— А що таке?
— У ванній жіночі речі.
— Даринко, ми ж розійшлися. Я не думав, що мушу тобі звітувати.
Я подивилася на нього.
— Я й не прошу звіту. Просто минуло дванадцять днів.
— Ну і що? Люди по-різному переживають розставання.
Він говорив спокійно, навіть трохи роздратовано, наче я затримувала його перед важливою зустріччю.
Я повернулася до ванної, забрала фен, поклала в сумку залишену косметичку й перевірила шафку.
На нижній полиці, де раніше стояли мої засоби для догляду, тепер акуратно лежали чужі рушники.
Мені захотілося запитати, коли саме вони з’явилися. Чи знала ця жінка про мене? Чи бувала тут раніше, поки я ще вважала квартиру нашим домом?
Але Тарас уже стояв біля вхідних дверей.
— Ти все забрала?
— Майже. Ще документи.
— Вони в комоді. Я не чіпав.
Я зайшла до спальні.
Наше колишнє ліжко було застелене новою сірою постіллю. На моєму боці лежала декоративна подушка, якої раніше не було.
Я відкрила шухляду, забрала папку й випадково знайшла стару фотографію з нашої першої спільної поїздки до Чернівців.
На ній ми стояли біля університету. Тарас обіймав мене за плечі, а я сміялася, бо фотограф просив нас не рухатися, хоча поруч проходила велика група туристів.
Чотири роки.
Ми прожили разом чотири роки, з них три — у шлюбі.
А тепер я складала залишки свого життя в господарську сумку, поки в сусідній кімнаті вже лежали речі іншої жінки.
Фотографію я залишила в шухляді.
Тарас запитав, чи потрібна допомога з речами.
Я відмовилася.
Поклала ключі на тумбу, взяла сумку й вийшла.
На сходах зустріла сусідку пані Любу. Вона саме поверталася з магазину й несла пакет із картоплею.
— Даринко, то ти вже зовсім переїхала? — запитала вона.
— Так, пані Любо. Сьогодні останні речі забрала.
— А я думала, ти ще повернешся. Ви ж такі гарні були разом.
Я усміхнулася, попрощалася й пішла вниз.
На вулиці сіла в автомобіль і кілька хвилин просто сиділа, дивлячись на знайомий двір.
У голові крутилася одна думка: невже людину можна так швидко замінити?
Ми з Тарасом познайомилися у 2019 році на дні народження спільного знайомого. Мені було двадцять сім, йому — тридцять.
Я працювала в невеликій рекламній агенції в Івано-Франківську, займалася текстами й організацією проєктів. Тарас був менеджером із продажу обладнання для магазинів.
Він умів жартувати, любив подорожувати й легко знаходив спільну мову з людьми.
Спочатку ми просто зустрічалися. Ходили в кіно, їздили на вихідні до сусідніх міст, знайомилися з друзями одне одного.
Через рік почали жити разом.
Ще через рік одружилися.
Весілля було невелике, на тридцять гостей. Моя мама напекла домашніх солодощів, а Тарасів батько весь вечір намагався навчити молодших родичів правильно танцювати польку.
Ми сміялися, фотографувалися й планували майбутнє.
Спочатку хотіли назбирати грошей на власне житло. Потім думали про дитину.
Але з часом наші розмови стали коротшими.
Тарас дедалі більше працював. Часто повертався пізно, проводив вихідні з колегами або їхав у відрядження.
Я теж мала багато справ, але намагалася залишати час для нас.
Іноді пропонувала кудись поїхати.
Він відповідав, що втомився.
Іноді просила допомогти з домашніми справами.
Він казав, що зробить пізніше.
Спершу я пояснювала це навантаженням на роботі.
Потім почала помічати, що ми майже не розмовляємо ні про що, крім покупок, рахунків і побуту.
Одного вечора я запропонувала разом піти на концерт.
Тарас навіть не відірвався від ноутбука.
— Даринко, ти ж знаєш, що я не люблю такі заходи.
— Раніше любив.
— Раніше в мене було більше вільного часу.
— А зараз у тебе є час на футбол із колегами.
Він закрив ноутбук.
— Ти хочеш, щоб я взагалі нікуди не ходив?
— Ні. Я хочу, щоб ми іноді проводили час разом.
Ми поговорили, але нічого не змінилося.
Через кілька місяців Тарас сказав, що більше не бачить сенсу продовжувати наш шлюб.
Він пояснив, що ми стали різними людьми, що наші інтереси не збігаються й кожному краще почати окреме життя.
Я запропонувала спробувати сімейну консультацію.
Він відмовився.
— Даринко, я вже все обдумав. Не хочу давати тобі надію, якщо сам не впевнений.
Це була неприємна, але чесна відповідь.
Ми домовилися розлучитися без суперечок.
Квартира належала Тарасові ще до нашого знайомства. Я не претендувала на неї. За роки спільного життя ми купили меблі, побутову техніку й деякі речі для дому.
Ми склали список, хто що забирає.
Я вирішила переїхати до невеликої квартири, яку колись придбала моя мама, а тепер оформила на мене. Раніше там жили орендарі, але саме завершувався їхній договір.
Квартира була однокімнатна, на четвертому поверсі старого будинку неподалік центру.
Потребувала косметичного ремонту, але мала хороше планування й великий балкон.
Я переїхала туди з двома валізами, кількома коробками й письмовим столом, який купила ще до шлюбу.
Перші дні спала на розкладному дивані.
На кухні стояли старі меблі, у ванній потрібно було замінити змішувач, а в коридорі не працювала одна розетка.
Я думала, що поступово все зроблю.
Але після того візиту до Тараса навіть звичайні справи давалися важко.
Увечері я зателефонувала своїй подрузі Мар’яні.
Ми дружили ще зі школи. Вона працювала в банку, мала двох дітей і чоловіка, який, за її словами, умів полагодити будь-що, крім власного будильника.
Мар’яна вислухала мене й сказала:
— Даринко, я зараз приїду.
— Не треба. У тебе діти, справи.
— Діти з татом. А я приїду. Тільки скажи, чи маєш щось поїсти.
Я відповіла, що в холодильнику є сир, яйця й трохи овочів.
— Добре. Значить, голодною не сидиш. Уже легше.
Вона приїхала за сорок хвилин із пакетом продуктів.
Ми разом приготували вечерю.
Я розповіла про зубну щітку, чужі рушники й нову постіль.
Мар’яна слухала уважно.
Потім запитала:
— А ти точно знаєш, коли ця жінка з’явилася?
— Ні.
— То не вигадуй собі зайвого. Ти вже й так маєш достатньо причин засмучуватися.
— Але ж дванадцять днів, Мар’яно. Ми чотири роки були разом.
Вона сіла навпроти мене.
— Даринко, я не знаю, що в нього в голові. Може, він давно віддалився. Може, познайомився з кимось уже після вашої розмови. Але це не означає, що твої чотири роки нічого не вартували.
Я подивилася на неї.
— А чому мені так здається?
— Бо ти зараз оцінюєш своє життя за тим, як швидко він почав нове. А це різні речі.
Ми ще довго говорили.
Мар’яна розповіла, що її сестра після розлучення теж довго порівнювала себе з новою партнеркою колишнього чоловіка.
— А потім одного дня перестала, — сказала вона. — Бо втомилася. І почала займатися своїми справами.
Я усміхнулася.
— Ти хочеш сказати, що мені треба просто зайнятися ремонтом?
— Я хочу сказати, що тобі треба купити нормальний стілець. Бо я зараз сиджу на такому, що боюся зайвий раз поворухнутися.
Ми засміялися.
Наступного дня Мар’яна надіслала мені номер майстра, який міг полагодити розетку й замінити змішувач.
Я домовилася з ним на суботу.
Майстер виявився чоловіком років п’ятдесяти, на ім’я Василь. Він прийшов точно вчасно, оглянув квартиру й склав список необхідних матеріалів.
— Пані Дарино, тут нічого страшного. Розетку зробимо, змішувач замінимо. А от у ванній треба буде згодом перевірити труби, бо вони вже старі.
Я записала все в блокнот.
Василь подивився на мене й запитав:
— Ви тут самі житимете?
— Так.
— То раджу одразу зробити кілька речей, щоб потім не кликати майстра через кожну дрібницю.
Він пояснив, які роботи справді потрібні, а що може зачекати.
Я подякувала.
За два тижні квартира стала значно зручнішою.
Я купила новий стілець, невелику шафу для коридору й полицю для книжок.
Поступово розкладала речі.
Іноді знаходила щось, що нагадувало про Тараса.
Старий квиток із концерту, фотографію з відпустки, маленький сувенір із нашої поїздки.
Я не викидала все підряд.
Частину залишила в коробці, частину віддала знайомим, деякі речі просто прибрала з очей.
Одного дня мені зателефонувала мама.
Вона жила в Коломиї й не могла часто приїжджати, але постійно цікавилася, як я облаштовуюся.
— Даринко, ти там хоч нормально харчуєшся?
— Мамо, мені тридцять два роки.
— То й що? У тридцять два теж треба їсти.
Я засміялася.
Мама сказала, що хоче приїхати на вихідні й допомогти з прибиранням.
Я погодилася.
Вона приїхала в суботу з великою сумкою домашніх продуктів і двома новими рушниками.
— Це тобі на кухню. Бо ті, що ти показувала на фотографії, вже своє відслужили.
Ми разом помили вікна, розібрали кухонні шафи й переставили меблі.
Увечері мама оглянула кімнату й сказала:
— Файно виходить. Ще трохи — і буде зовсім затишно.
Я сіла на диван.
— Мамо, а ти не думаєш, що я щось зробила неправильно? Може, треба було більше старатися зберегти шлюб?
Вона подивилася на мене.
— Даринко, ти ж сама розповідала, що пропонувала поговорити, шукати рішення. А Тарас не захотів. Що ти мала зробити? Змусити його?
— Не знаю.
— От і я не знаю. Але знаю, що двоє людей мають хотіти бути разом. Одній людині важко за двох будувати сім’ю.
Мама не любила довгих розмов про почуття.
Вона краще могла допомогти справою.
Наступного ранку ми разом поїхали на ринок, купили кілька вазонів і нові штори.
Мама вибрала світлі, а я хотіла трохи яскравіші.
Ми посперечалися, посміялися й зрештою купили ті, які подобалися мені.
— То твоя квартира, — сказала мама. — Тобі тут жити.
Ця проста фраза чомусь дуже мене потішила.
Раніше ми з Тарасом часто сперечалися через дрібниці.
Він любив стримані кольори, я — тепліші.
Він хотів мінімум речей, я любила книжки, рослини й невеликі декоративні дрібниці.
Тепер я могла облаштовувати простір так, як хотіла.
І це було незвично приємно.
У вересні я вирішила записатися на курси фотографії.
Колись давно мріяла навчитися гарно знімати, але постійно відкладала.
То не вистачало часу, то грошей, то здавалося, що це не надто практичне заняття.
Тепер я знайшла невелику студію, де проводили заняття для дорослих.
Першого дня прийшла з телефоном і старим фотоапаратом, який колись купила для подорожей.
Викладач, молодий чоловік на ім’я Павло, пояснив основи композиції та освітлення.
Потім дав завдання сфотографувати звичайний предмет так, щоб він виглядав цікаво.
Я вибрала старий дерев’яний стілець біля стіни.
Павло подивився на результат і сказав:
— Добре. Але спробуйте змінити кут. Ви зараз знімаєте так, як звикли бачити предмет щодня.
Я зробила кілька нових кадрів.
Один вийшов справді гарним.
Мені сподобалося, що навіть звичайні речі можуть виглядати по-іншому, якщо трохи змінити погляд.
На курсах я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана.
Вона працювала в бібліотеці й любила фотографувати старі будинки та міські дворики.
Ми почали разом ходити на практичні заняття.
Оксана була дуже дотепною.
Одного разу, коли ми майже годину шукали гарний ракурс для фотографії старої брами, вона сказала:
— Даринко, якби хтось побачив нас збоку, подумав би, що ми шукаємо загублений скарб.
— А ми й шукаємо, — відповіла я. — Тільки без карти.
Ми засміялися.
Згодом почали зустрічатися й поза курсами.
Ходили на виставки, гуляли містом, обговорювали книжки.
Я помітила, що дедалі рідше згадую про Тараса.
Не тому, що він раптом перестав бути частиною мого минулого.
Просто в моєму житті з’являлося більше нових подій.
У жовтні на роботі мені запропонували очолити невеликий проєкт.
Наша агенція отримала замовлення від місцевої мережі магазинів, і потрібно було організувати рекламну кампанію.
Я погодилася, хоча трохи хвилювалася.
Раніше працювала переважно з текстами й окремими завданнями.
Тепер мала координувати кількох людей, спілкуватися із замовником і стежити за термінами.
Перший тиждень був непростим.
Один дизайнер затримав макети, клієнт двічі змінив побажання, а друкарня повідомила, що частину матеріалів зможе виготовити пізніше.
Я прийшла додому втомлена й зателефонувала Мар’яні.
— У мене таке відчуття, що я взялася за справу, до якої не готова.
— А ти вже все зіпсувала?
— Ні.
— То чого панікуєш?
— Бо боюся, що не впораюся.
— Даринко, ти ж сама казала, що хочеш більше відповідальності. От тепер маєш. Не відмовляйся від можливості тільки тому, що вона виявилася складнішою, ніж ти думала.
Я засміялася.
— Ти завжди так просто все пояснюєш.
— Бо я зараз сиджу вдома, а не на твоєму місці.
Наступного дня я склала новий графік роботи, домовилася з друкарнею й розподілила завдання між колегами.
Проєкт завершили вчасно.
Керівниця подякувала мені й запропонувала надалі вести подібні замовлення.
До кінця року моя зарплата зросла.
Я змогла відкласти гроші на новий холодильник і невелику поїздку до Львова.
Поїхала разом з Оксаною.
Ми багато фотографували, відвідали кілька музеїв і провели вечір у театрі.
У готелі Оксана запитала:
— Даринко, а ти давно так відпочивала?
Я задумалася.
— Мабуть, ще до розлучення. Але тоді ми з Тарасом завжди кудись поспішали. Він хотів встигнути якомога більше.
— А ти?
— А я хотіла просто гуляти й дивитися місто.
Оксана засміялася.
— То завтра гулятимемо. Без плану на десять пунктів.
Так і зробили.
Ми повільно ходили старими вулицями, заходили до маленьких крамниць, фотографували будинки й людей.
Я повернулася додому з десятками знімків і відчуттям, що добре провела час.
У січні Тарас написав мені повідомлення.
Запитав, чи не залишилася в мене його стара папка з документами.
Я перевірила коробки й знайшла її.
Ми домовилися, що він забере папку біля мого офісу.
Коли зустрілися, він виглядав трохи втомленим.
Подякував за документи й запитав, як я живу.
— Добре. Працюю, облаштовую квартиру.
— Чув, ти тепер керуєш проєктами.
— Так, поступово вчуся.
Він усміхнувся.
— Ти завжди була організованою.
Я подякувала.
Ми постояли ще кілька хвилин.
Потім Тарас сказав:
— Даринко, я хотів вибачитися за те, як усе вийшло. Можливо, треба було більше говорити з тобою раніше.
Я подивилася на нього.
— Можливо. Але тепер уже кожен живе своїм життям.
Він кивнув.
— Так. Ти маєш рацію.
Ми попрощалися.
Я повернулася до офісу й продовжила роботу.
Увечері розповіла Мар’яні про зустріч.
Вона запитала, чи не засмутилася я.
— Ні. Було трохи дивно, але нормально.
— От і добре. Бо я вже приготувалася тебе рятувати домашніми пиріжками.
— Пиріжки все одно можеш привезти.
— Ага, тепер я бачу, що ти справді одужала від своїх переживань.
Ми засміялися.
Навесні я вирішила зробити ремонт балкона.
Він був засклений, але старі полиці й підлога потребували оновлення.
Я запросила майстра, обговорила матеріали й склала бюджет.
Потім купила невеликий столик, два стільці й кілька рослин.
Балкон став моїм улюбленим місцем для читання й роботи з фотографіями.
Одного вечора до мене прийшла Мар’яна.
Вона оглянула квартиру й сказала:
— Даринко, у тебе тут так гарно, що я вже починаю заздрити. У мене вдома діти за п’ять хвилин зробили б із цього балкона склад іграшок.
— Зате в тебе весело.
— Весело — це коли знаходиш шкарпетку в холодильнику й уже навіть не дивуєшся.
Ми сміялися майже весь вечір.
Я приготувала вечерю, а Мар’яна принесла домашній пиріг.
Ми говорили про роботу, дітей, подорожі й майбутні плани.
Про Тараса не згадували.
У травні наша агенція організувала невелику виставку фотографій місцевих авторів.
Я подала кілька своїх робіт.
Серед них була фотографія старого дерев’яного стільця, зроблена на першому занятті.
Павло, наш викладач, побачив її й усміхнувся.
— Пам’ятаю цей кадр. Ви тоді дуже сумнівалися, чи варто його залишати.
— Так. Мені здавалося, що він надто простий.
— А тепер?
— Тепер подобається.
На відкриття виставки прийшли мама, Мар’яна з чоловіком, Оксана й кілька колег.
Мама довго розглядала фотографії, а потім сказала:
— Даринко, я й не знала, що ти так гарно знімаєш.
— Я теж колись не знала.
Вона усміхнулася.
— Добре, що спробувала.
Після виставки ми всі разом пішли вечеряти.
Було багато сміху, розмов і планів.
Мар’яна запропонувала наступного місяця поїхати на природу.
Оксана сказала, що знає гарне місце неподалік міста.
Мама пообіцяла приготувати домашню випічку.
Я слухала їх і думала, що ще рік тому навіть не уявляла, скільки всього може змінитися.
Не лише навколо мене.
У мені самій.
Я перестала постійно порівнювати своє життя з чужим.
Більше не перевіряла, чи Тарас щасливий, із ким він живе й куди їздить.
Не шукала відповіді на запитання, чому він так швидко почав нові стосунки.
Мені вистачало власних справ.
У червні я отримала пропозицію провести невеликий майстер-клас із написання рекламних текстів для молодих підприємців.
Спочатку хотіла відмовитися.
Я добре працювала з текстами, але виступати перед людьми було для мене новим досвідом.
Керівниця сказала:
— Даринко, ти вмієш пояснювати складні речі просто. Спробуй. Якщо не сподобається, більше не проводитимеш.
Я погодилася.
На майстер-клас прийшло п’ятнадцять людей.
Я хвилювалася, але поступово розговорилася.
Ми розбирали приклади оголошень, обговорювали помилки й разом вигадували короткі тексти для різних товарів.
Наприкінці одна учасниця підійшла й подякувала.
— Ви так просто все пояснили. Я думала, що реклама — це щось дуже складне, а тепер хочу спробувати сама.
Я повернулася додому задоволена.
Зателефонувала мамі й розповіла про майстер-клас.
Вона сказала:
— От бачиш, доню. А ти переживала.
— Мамо, я завжди трохи переживаю перед новим.
— То нічого. Головне, що робиш.
У липні я відсвяткувала тридцять третій день народження.
Запросила найближчих друзів до себе додому.
Ми приготували вечерю, поставили на балконі додаткові стільці й довго розмовляли.
Мар’яна подарувала мені великий альбом для фотографій.
На першій сторінці написала: «Для всіх гарних моментів, які ще попереду».
Оксана подарувала невеликий фотоальбом із нашої поїздки до Львова.
Мама принесла домашній пиріг і нову скатертину.
Коли гості розійшлися, я прибрала посуд і сіла на балконі.
На столику лежали подарунки, поруч стояли вазони, які я сама вибирала навесні.
У квартирі було тихо.
Але ця тиша вже не здавалася порожньою.
Вона була звичайною частиною мого життя.
Я могла читати, працювати, слухати музику, запрошувати друзів або просто відпочивати.
Ніхто не вирішував за мене, як проводити вечір.
І я більше не сприймала це як тимчасовий стан.
У серпні ми з Оксаною поїхали фотографувати невеликі містечка Прикарпаття.
Побували в кількох музеях, поспілкувалися з місцевими майстрами й привезли багато цікавих знімків.
Одного дня Оксана запитала:
— Даринко, а ти не думала зробити власну фотовиставку?
Я засміялася.
— Та де там. Я ще тільки вчуся.
— Усі колись вчилися. А в тебе вже є гарні роботи.
Я пообіцяла подумати.
Восени ми разом почали готувати невеликий фотопроєкт про старі міські дворики.
Я фотографувала, Оксана допомагала шукати цікаві місця й розповідала історії будинків.
Ми домовилися показати роботи в місцевій бібліотеці, де вона мала знайомих.
Підготовка зайняла кілька місяців.
Я відбирала фотографії, писала короткі підписи, домовлялася про друк.
У грудні відкрилася наша невелика виставка.
Прийшли друзі, колеги, кілька місцевих фотографів і люди, яким була цікава історія міста.
Одна літня жінка довго стояла біля фотографії старого подвір’я.
Потім підійшла до мене й сказала:
— Я в цьому будинку колись жила. Ви так гарно його показали. Навіть не думала, що він може виглядати таким особливим.
Мені було дуже приємно.
Після виставки ми з Оксаною пішли вечеряти.
Вона підняла склянку узвару й сказала:
— Ну що, фотографине, тепер уже не скажеш, що ти тільки вчишся.
Я засміялася.
— Скажу. Бо ще багато чого не вмію.
— То й добре. Буде чим займатися.
Ми домовилися наступного року зробити новий проєкт.
Повернувшись додому, я поставила на полицю невелику фотографію з виставки.
На ній був старий двір із дерев’яною лавкою й кількома вазонами.
Я подивилася на свою квартиру.
За останні півтора року вона стала зовсім іншою.
Не через дорогі меблі чи ремонт.
Просто тепер кожна річ мала своє місце, а кожен куточок був облаштований так, як подобалося мені.
У коридорі стояла невелика шафа, яку я купила після переїзду.
На кухні висіли яскраві штори, які ми вибирали з мамою.
На балконі росли квіти.
А у ванній стояв один стаканчик із моєю зубною щіткою.
Я згадала той день, коли прийшла до Тараса по речі.
Тоді мені здавалося, що чужа зубна щітка перекреслила чотири роки мого життя.
Тепер я могла згадувати ті роки без бажання щось доводити чи повертати.
У них було багато хорошого.
Були подорожі, спільні вечері, смішні випадки, плани.
Були й речі, яких ми не змогли вирішити разом.
Але все це залишилося частиною мого досвіду.
Одного суботнього ранку до мене приїхала Мар’яна з дітьми.
Ми планували разом пекти печиво.
Її молодша донька одразу побігла на балкон дивитися квіти, а син почав розглядати фотографії на стіні.
— Тітко Дарино, це ти сама знімала?
— Сама.
— А мене можеш сфотографувати?
— Звісно.
Він став посеред кімнати й зробив дуже серйозне обличчя.
Мар’яна засміялася.
— Назаре, ти ж не на паспорт фотографуєшся.
Хлопчик усміхнувся.
Я зробила кілька кадрів.
Потім ми всі разом пекли печиво, сперечалися, хто краще вирізає з тіста зірочки, і сміялися, коли частина фігурок вийшла зовсім не схожою на задумане.
Увечері Мар’яна допомогла прибрати кухню.
Перед від’їздом вона обійняла мене й сказала:
— Даринко, у тебе тут так добре. Я завжди рада приїжджати.
Я усміхнулася.
— То приїжджайте частіше. Тільки наступного разу попереджай, скільки печива плануєте з’їсти.
— Ой, то вже як вийде.
Ми засміялися.
Коли гості поїхали, я розклала фотографії на комп’ютері й вибрала кілька найкращих.
На одному знімку Мар’янин син стояв із серйозним обличчям, на іншому її донька сміялася, тримаючи в руках криву зірочку з тіста.
Я надіслала фотографії Мар’яні.
Вона відповіла майже відразу:
«Даринко, це чудово! Дякую тобі. У нас сьогодні був такий гарний день».
Я поставила телефон на стіл і пішла перевірити, чи охололо печиво.
У квартирі пахло ваніллю, на балконі стояли квіти, а на полиці лежав новий фотоальбом, який я поступово заповнювала.
Наступного тижня ми з Оксаною збиралися фотографувати старі будинки, а на роботі починався новий цікавий проєкт.
Я вже склала список справ і вирішила, що в неділю обов’язково поїду до мами.
Перед сном зайшла до ванної, почистила зуби й поставила щітку в стаканчик.
Поруч стояли мої засоби для догляду, акуратно розкладені на полиці.
Я вимкнула світло й пішла до кімнати.
На столику біля дивана лежала книжка, яку я почала читати напередодні.
Я взяла її, зручно вмостилася й усміхнулася, згадавши, як Мар’янин син сьогодні намагався зробити з тіста печиво у формі автомобіля.
Вийшло щось схоже на черепаху.
Ми довго сміялися, а він серйозно пояснював, що це просто машина майбутнього.
Я відкрила книжку й почала читати.
За кілька хвилин задзвонив телефон.
Мар’яна надіслала ще одне повідомлення:
«Даринко, Назар просить передати, що наступного разу зробить тобі справжній автомобіль із тіста. Каже, сьогодні просто не вистачило часу».
Я засміялася й відповіла:
«Передай, що чекатиму. Але нехай спочатку намалює креслення».
Потім відклала телефон і повернулася до книжки.
У мене був спокійний вечір, затишна квартира й багато планів на майбутнє.
І цього мені цілком вистачало для щастя.
