Зараз ми з чоловіком живемо в Ірландії, маємо свій будиночок і долю у бізнесі, а починали зі збору яблук і прибирання квартир.
Заміжня за Тарасом я 7 років, у нас трої дітей, старший мій син від першого шлюбу, і у чоловіка є дочка від першої дружини. Дочці своїй Тарас допомагає, переводить пристойну суму щомісяця і я з цим питанням у мирі та злагоді.
Проблема – його мама та старший брат із його сім’єю, у якого дуже маленька зарплата.
У родичів чоловіка спрацьовує стереотип — якщо ми за кордоном, то грошей вагон і нема куди подіти. Перед від’їздом Тарас віддав братові та мамі 1,5 мільйона гривень, щоб брат зміг купити собі квартиру переїхати з 2-кімнатної до 4-х кімнатної.
А свекруха пообіцяла, що залишить за це у спадщину свою квартиру нашому сину.
На моє запитання, де заповіт, мені сказали, як не соромно мені питати про це, ми ж родичі. Мене це тоді здивувало. Мене поставили перед фактом, запитавши за всіх, ти ж не проти, що ми віддамо всі заощадження брату? Ми ж їдемо і за кордоном винаймаємо житло, нам ніби поки що ні до чого, а інфляція може все з’їсти.
Мати Тараса зацікавлена, щоб мій чоловік допомагав брату, оскільки той працює всього півдня, а решта часу з нею і вирішує всі її питання, возить на дачу тощо. Ну і, звичайно, хоче, щоб він допомагав і їй самій. Я не проти допомоги мамі, вона літня людина і живе на пенсію. Мене бентежать їхні апетити.
Хоч ми тут і обжилися, але Тарас заощаджує буквально на всьому. У супермаркеті ми ніколи не купуємо м’ясо за звичайною ціною, чекаємо на акцію, беремо багато, я їжджу за 15 миль за овочами, щоб купити дешевше, стрижу чоловіка та дітей сама, як можу, бо стрижка тут дорога, у ресторани не ходимо. Причина такої економії – ми намагаємося відкласти на покупку житла для дітей у майбутньому, а навсправді все йде на чоловікових родичів в Україну. Я не працюю поки, вивчаю краще мову, плюс 3 дітей, допомагаю у всьому чоловіку у паперовій роботі, заповнюю податкові звіти та інше. А він нишком від мене переказує родичам гроші. Постійно.
Вчора побачила переказ на 100 тисяч гривень. Для України це чималі гроші. Мабуть, у їхній сім’ї так заведено. При цьому, свекруха завжди «співає» про те, як вона любить моїх дітей та чоловіка, тощо. Вчора висловила Тарасу, що не вірю у її любов, що він кохання своїх родичів купує, і що якби вона любила моїх дітей, то не відбирала б у нас гроші.
Ще я сказала Тарасу, що якщо він утримує сім’ю брата, то нехай і живе з його дружиною, нехай вони приїжджають сюди на чужину, де, на їхню думку, так все шоколадно і солодко, і підтримують тут його і допомагають, а я додому з дітьми поїду чекати на грошові перекази.
Словом, наговорила багато неприємного, і собою не пишаюся після цього, але після тих півтора мільйону і розуміння, що за моєю спиною щось відбувається, немає довіри. Думки про сто тисяч, що це? Верхівка айсберга чи разова акція? Сумно, що ось так втрачається довіра між двома люблячими людьми. І що нас чекає у майбутньому – не уявляю.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
