Вищої освіти я так і не здобула, тому в Україні я ким тільки не працювала свого часу: касиркою, прибиральницею, продавщицею на ринку, навіть гардеробницею в театрі.
У моїй практиці було багато різних професій. Зате змогла сама підняти доньку, дати їй освіту та виховати нормальною людиною. І я знаю величезну кількість людей, чиє життя було схоже на моє: проста, звичайна рутина впереміш із низькооплачуваною працею. Не всім бути мільйонерами і всіх грошей не заробити.
І ось, у свої 50 із хвостиком, я вирішила спробувати себе за кордоном. В Грецію мене покликала подруга дитинства Галина, з якою ми всі роки підтримували спілкування.
Галя сказала, що допоможе з житлом, працевлаштуванням, та й мові обіцяла навчити, хоча б початково. Я не жила в скруті, але хотілося зробити гарний ремонт, поміняти щось у житті, світ побачити. Дочка заміжня, з дитиною. Про кого мені ще дбати про колишнього чоловіка, який не пропускав жодної спідниці? Смішно.
Тому я з легкою душею поїхала підкорювати іншу, зовсім незнайому мені країну. Ну а якщо чесно, я подумала, що навіть якщо у мене нічого не вийде, то купівля квитків туди й назад не сильно позначиться на моїх фінансах.
Я здала квартиру дівчатам-студенткам, з батьками яких знайома. Красти в мене не було чого, а готівку я завжди зберігаю в надійному місці. Тож я нічим не ризикувала.
В Афінах мене зустріла подруга. Ми почали жити в неї спочатку. Робота для мене знайшлася буквально через дні три чи чотири. І мене в ній все влаштовувало. Навіть було якось ніяково, що все так добре складається. Вдень працюєш, а увечері подруга показує пам’ятки, цікаві місця. Сніданок і обід за рахунок роботодавця. Наче на курорт приїхала, їй-богу.
Потім я навіть почала набирати обертів, мені трохи підвищили оклад, і я сама запропонувала своїй подрузі з’їхати від неї. Галя знехотя погодилася, але я швидко натрапила на один дуже вдалий варіант. Красиво і дуже недорого, навіть за нашими мірками.
Азарт почав збільшувати в мені апетит, і я почала відкладати гроші. Чому б ні, якщо все йде так добре. Прокинутися за кілька років і зрозуміти, що в тебе немає жодної копійки? Я прагнула іншого і у мене виходило.
Так пролетіли непомітно шість років. Я навіть пострункішала і стала краще виглядати. Хороша їжа, сонце та водні процедури в чистому морі творять дива. Моя подруга, наприклад, знайшла собі чоловіка, але про це я не хотіла б поширюватися, це не моя історія.
Словом, мені все подобалося, але хотілося й додому. З донькою ми були постійно на зв’язку, і зовсім недавно вона розповіла мені, що знову чекає дитину. Ну яка мати не хотіла б особисто обійняти свою дитину, привітати із чудовою новиною? Тим паче, які зарах\з часи складні, і підтримка матері моїй дочці аж ніяк не зайва буде.
Але моя подруга, почувши про те, що я збираюся їхати, нехай і на якийсь час, трохи засмутилася. Просто з її досвіду приїзд додому означав появу деяких проблем. А саме – поділу заробленого. Галина має двох дорослих дітей. І вони постійно просять, ні, вимагають надіслати їм грошей. А її саму ніхто назад не кличе.
Але моя дочка начебто не така. Хоча, хто її знає, у мене раніше не було ніяких суттєвих заощаджень. А за роки тут я щось та відклала.
Отже, купила я квитки на автобус, і морально була готова до будь-якої ситуації. Але життя, як завжди, внесло свої корективи.
Дочка Соломія мене зустріла з зятем, обіймами та величезним животом. Я знала, що вона була при надії, але за термінами живіт мав бути меншим. Все виявилося простіше: діти чекали на двійнят. Двійню! А ви уявляєте, що наш час означає прогодувати трьох дітей. Я можу тільки здогадуватися.
Мій зять Андрій – чудовий хлопець, добрий сім’янин і дуже мені подобається. Але він працює молодшим спеціалістом у своїй сфері, і прогодувати таку велику родину фізично йому, напевно, буде дуже складно. Тим більше, живуть вони з дитиною та моєю донькою у двокімнатній квартирі, яка точно мала для п’ятьох людей. Та й діти – це діти. Для них місця завжди не вистачає.
Звичайно ж, перші кілька днів ми дуже тісно спілкувалися, я приїхала із сувенірами, різними смачними продуктами, які у нас і не знайти. Але коли зять був на роботі, я взяла та запропонувала віддати доньці зароблене. Все одно мені повертатись назад. І по суті гроші мені були не так і потрібні.
Натомість їх сім’ї для розширення житлоплощі гроші ці знадобилися б значно більше. Звичайно ж, дочка зраділа такій пропозиції, дякувала мені, навіть плакала.
Радості настав кінець, коли Андрій повернувся додому. Він, незважаючи на наші з дочкою умовляння, відмовився приймати «подачки від тещі». Я, мовляв, працювала для себе. А вони ще своє зароблять і наживуть.
І підвищення йому обіцяють і допомогу від фірми. А якщо я таємно дам доньці гроші, то ні на яку квартиру вони не підуть, хай купує щось, що сама собі хоче. Особисто на свої потреби. Він голова їхньої сім’ї і так він вирішив.
Навіть коли я включила «старшу жінку та матір його дружини», зять не змінив свою думку. Лише став дратівливішим – і все. Тоді ми вирішили цю тему зам’яти на якийсь час, а через тиждень я вже їхала назад.
І ось так досі все моє при мені, а донька скоро має народжувати. Що робити у цій ситуації? Чому зять, нормальна ж людина, раптом став таким впертим? Я ж, навпаки, хочу якнайкраще. Чи це якась така чоловіча гордість? Не розумію.
Поки чекатиму, може реальне життя поставить Андрія на місце. Дочка намагається спілкуватися зі мною на абстрактні теми, чоловіка вона любить і не хоче йому суперечити.
А мені, як матері, дуже прикро всередині. Стараєшся, хочеш допомогти, щось робиш. А це не цінують. Ну, нехай. Час покаже, хто був правий. Головне, щоб усі цілі були здорові. Але я так хотіла подарувати ці гроші на Новий рік! Я вмовити зятя?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
