Мій Роман колись у сільській раді був шанованою людиною. Я працювала секретаркою. Нас тоді познайомили, ми почали товаришувати!

Який це гарний час – час, коли молоді люди закохані!

“Галю, я хочу з тобою зустрічатись. Можна?”

Я погодилась. Бачила відважного, рішучого, мужнього Романа. Закохалась у нього. Через певний час він мені зробив пропозицію… Все було як у людей – дім, робота, діти.

У нас дві донечки. Між ними рік різниці. Коли підросли, то були одна одній не тільки сестрами, а ще й подругами. Всім ділилися, були щасливі!

Старша Віра була самовпевненою у собі, ніколи ні в чому не сумнівалась, часто Любі помагала по життю (для того й є рідні сестри)!

Серце тривожилось більше за меншу: життя у неї не склалось! У неї старша донька Ніна і молодший синочок Матвійко (дитина з особливими потребами).

Зять Петро заглядає часто у чарку: “Як мені з тобою не пощастило, ти навіть дитину не могла нормальну мені подарувати. У всьому винна сама, що наш Матвійко такий!”

Люба за все переживала, з лікарень не виходила, стала замкненою, з цього стану не може вийти: “Мамо, як маю далі жити, що ж робити? Я не витримую! Помочі від чоловіка нема!”

Мені дуже шкода нашу Любочку. Але маємо далі жити. “Чим зможемо тим допоможемо!” – так підбадьорювали ми донечку нашу.

Роман дуже перейнявся долею меншої доні, серце не витримало, завчасно покинув нас!

Зовсім інша історія з Вірою. Вона вийшла заміж за хорошого чоловіка, тямущого у всіх справах! Дім швидко збудували, виховують сина. Вірніше, виховали, адже нещодавно відгуляли весілля.

Віра дуже любить усіма командувати, тому перед шлюбом внука я була у неї на “побігеньках”. “Зроби так, а не інакше” -, часто повторює вона мені. А в день шлюбу мого онука Віра була сама не своя. Хвилювання зашкалювало!?

Я прийшла до перукаря на зачіску, а тут дзвінок від Віри: “Ах, що ти собі позволяєш, квіти біжи розстав у церкві! Вже встала і пішла!”

Такої грубіянки я не виховувала! Чому вона так до мене ставиться?

Або деколи в неділю після церкви забіжить (я вже нерада тоді), бачить, що не прибрано, починає вигукувати ще сильніше, а особливо за брудний посуд чи ганчірку для посуди.

Що “криво” лежить починає прибирати. З мітлою бігає по хаті. Я спокійно жити не можу, бо постійно переживаю, як Віра прийде – почне мене виховувати.

Деколи наберуся сміливості та й прошу: “Віро, допоможи Любі, як можеш – чи морально, чи матеріально. Ти трішки краще живеш. Потурбуйся про сестру.”

“Мамо, ви що з глузду з’їхали, не буду пхатись до Любиного життя. У неї є чоловік, який має дбати. Я ж не винна, що собі обрала такого Петра!”

Читайте також: Все життя ми з чоловіком важко працюємо. Оскільки живемо у селі то великий город тримаємо, хазяйство. І кури, і гуси, ще й одні з останніх у селі держимо корову. Рук не покладаємо. І ніби все і добре. Тільки злі язики і заздрість сусідки вічно палки в колеса ставлять. Перше, що їй “поперек горла стало”, що в нас донька народилася, в Гальки ж одні хлопці. А недавно ми дах надумали поміняти, бо старий геть був ні до чого

Одного разу прийшла сусідка, бачила, що я трішки піднепала: “Бачу, Галю, ти потребуєш допомоги лікарів. Вигляд такий у тебе – бліда, схудла, може, поїдемо з тобою на консультацію?”

Відчуваю, що скоро “зустрінусь” з Романом, але так важко мені, що донечки стали, як чужі одна до одної. Як мені їх поєднати? Що має статися, щоб вони жили в любові? Невже так і будуть жити?

Автор – Наталя У.

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

Передрук заборонено!