Грошей на перший внесок іпотеки в нас достатньо не було, тому ми й направились з “простягнутою рукою” до батьків. І якщо мої рідні не задаючи лишніх питань – погодилися, то свекруха дала нам “жару”.
Через три роки після весілля в нашій сім’ї намітилося поповнення, і ми вирішили спробувати покращити наше житлове становище, взявши кредит на двокімнатну квартиру. Деякі накопичення були, вони не вирішували питання в принципі, тому довелося звернутися по допомогу до родичів.
З їх допомогою ми змогли оформити кредит з нижчою відсотковою ставкою, ніж очікувалося. Мої батьки без розмов віддали все, що мали з грошей, допомогла і свекруха.
Тільки мої батьки, як то кажуть, дали і забули, а моя шановна Анна Дмитрівна вважала свою допомогу якимсь особливо видатним подвигом, і при кожній нагоді нагадувала нам про це:
– Дякувати Богові, що купили вам квартиру, тепер можна трохи підібрати грошиків і для доньки. Якби не мої гроші, сиділи б ви у своїй орендованій однокімнатній, і навіть не мріяли про такі хороми!
– Так, Анно Дмитрівно, ви нам дуже допомогли, але й ми постаралися та й батьки мої осторонь не стояли…
Після приблизно такої моєї відповіді в розмову вклинювалася та сама дочка, для якої свекруха хотіла зібрати гроші:
– А ти не порівнюй! Мама сама копієчку до копієчки копила, у всьому собі відмовляла!
Мене завжди злили ці “зважування” користі, а для Анни Дмитрівни, схоже, слова дочки лилися цілющим бальзамом прямо на серце.
Коли я повернулася з пологового будинку, то просто очманіла – було враження, що я потрапила не до своєї квартири. У кімнатах відбулася кардинальна перестановка, а свекруха з тріумфуючим виглядом запитливо дивилася на мене з виглядом “ну як я постаралася?”
Я мовчала, поступово приходячи до тями від нової розстановки меблів, і свекруха не витримала:
– Ось так вам буде набагато краще жити в нашій квартирі, тобі подобається?
– По-перше – звичайно ні! По-друге, це квартира не ваша, а наша!
– А що я гроші в неї вклала останні, нічого?!
– Гроші були дуже доречні, ми намагатимемося їх повернути…
– Постарайся не хамити!
Свекруха грюкнула дверима, і пішла. Я змусила чоловіка зробити зворотний пасьянс з меблями, а поки він рухав секції по кімнатах, мені довелося вислухати догану від зовиці:
– Що ти собі дозволяєш?
– Що саме?
– Мама засмучена до глибини душі, навіщо ти запропонувала їй гроші повертати?
Ще один серйозний конфлікт був через півтора роки, коли мої батьки забрали онука на вихідні до себе, а ми з чоловіком ніжилися суботнім ранком у ліжку.
Клацнув вхідний замок, я встигла натягнути на себе ковдру та кинути погляд на годинник – 6:45! У прорізі спальні з’явилася усміхнена свекруха:
– Добрий ранок! Валяєтесь ще? А я вже за огірками збігала, зараз закатувати буду, тільки банок мало, заберу у вас порожні!
Поки свекруха гриміла банками в коморі, я встигла одягнутися і поставила чоловікові умову – до обіду в дверях повинен бути врізаний новий замок.
Наступний набіг свекрухи натрапив на несподівану перешкоду. Потрапити до квартири їй не вдалося, а нас дома не було. Мій телефон розігрівся за дві хвилини. Дзвонила сестра чоловіка:
– Що ти твориш? Чому мамі ключі від замку не дали?
– Навіщо?
– Вона що, не має права зайти до квартири, на яку давала гроші?
– А-а-а, ти знову про гроші… Повернемо, не хвилюйся, але ключ Анна Дмитрівна не отримає, щоб не було візитів ввічливості вранці!
– Ой, гаразд, подумаєш, застала вас у ліжку! Свої люди!
Тільки ліг конфлікт із замком (свекруха ключ так і не отримувала), – зіткнулися на ґрунті “смаків”. Сто разів сказала свекрусі – не купувати магазинні соки для онука, як би він не просив. Після цих соків ми потім приводимо дитину до тями пару днів. Але Анна Дмитрівна, знаючи це, все одно купила “маленьку пляшечку”, адже “Лук’янчик так просив!”
Довелося їй сказати, що з онуком вона бачитиметься тільки в моїй присутності. І, звичайно, “адвокатський” дзвінок зовиці:
– Ти що, бабусі не довіряєш онука?
– Якщо бабуся не розуміє, що годує дитину незрозуміло чим, то що ти пропонуєш?
– Мама й так переживає, як там Лук’янчик, а ти ще масла у вогонь підливаєш!
– Я її попереджала про соки, але Анна Дмитрівна зробила все з точністю навпаки!
Час лікує, і ми всі разом повели через кілька років Лук’янчика до першого класу, а через тиждень – благополучно відсвяткували весілля моєї улюбленої зовиці.
Тепер тема наших пліток дещо змінилася. Якщо раніше ми “дружили” проти спільних знайомих, то тепер головним персонажем у розмовах стала свекруха зовиці.
– Юль, ти уявляєш, я по квартирі йду, в чому мама на світ привела, а тут відчиняються двері і ввалюється свекруха, ще й комплімент мені зробила: “Молодець син, дружина – красуня!” Я крізь землю ледь не провалилася від сорому!
– Та перестань, куди ж крізь землю, там сусіди нижні, а тут – рідна душа!
– Смієшся, так? Тільки ми замки поміняли того ж дня!
– Як? І мамі ключ не дали? Це взагалі неподобство!
– А я пам’ятаю, як тебе мучила, зараз тільки зрозуміла, що від свекрухи треба дистанціюватися.
Зовиця розсміялася і розслабилася, а я по-доброму згадала наші “камені спотикання”, і пораділа, що вони тепер уже в минулому.
Фото ілюстративне
