На зупинці зустрілися дві жінки.
– Лесю, привіт! Ой! Що я бачу!
Та, що молодша, була дуже помітно при надії – швидше за все, вже ось-ось термін. Старша, жінка років п’ятдесяти, накинулася на майбутню матір із запитаннями та привітаннями.
– Так, Ольго Тарасівно, ось вирішили з чоловіком другу дитинку.
– Молодці, так і треба! Я дуже за вас рада! Ви така пара вродлива, кому і народжувати, якщо не вам! Діти це так прекрасно. А на кого чекаєте, відомо вже?
– Ага! Хлопчика обіцяють начебто, Ярославом назвемо.
– Ну, взагалі чудово! Донька вже є, тепер син буде, як на замовлення! Спочатку нянька, а потім лялька, так, Лесю? Чудово! Чоловік радий? Ну звичайно радий, а як же! Син буде, спадкоємець. Вони, мужики, дуже до цього трепетно ставляться, я вже знаю. І свекруха, мабуть, теж на сьомому небі? Як вона, до речі? Не бачила давно вже її. Треба зателефонувати, зустрітися, давно вже час.
– Ольго Тарасівно, тільки тут така справа. Ви, якщо дзвонитимете Марії Борисівні, будь ласка, не кажіть їй нічого, гаразд? Ну, себто, про Ярика. Я вас дуже прошу! Не треба.
– Не зрозуміла. А чому не казати? Чи не хочеш ти сказати, що вона не знає нічого досі?
– Ну, якщо чесно, то так, не знає.
– Оце так! Ну ви й партизани, молодь! А як вам вдалося зберегти таке в таємниці досі? І головне – навіщо?
– Та зберегти в таємниці легко. Ми й не спілкуємось особливо. Зі святами вітаємо її по телефону, і на цьому все. Чоловік іноді дзвонить, кілька разів заїжджав після Нового року, на її прохання, щось їй там робив у квартирі,лагодив. Не хочу нічого їй казати! Адже вона так і не прийняла мене до кінця, незважаючи на сім років шлюбу з її сином. Досі чекає, коли ми розлучимося! Стільки негативу в мій бік було вперше, коли я з донькою ходила, що вирішила – цього разу мені такого не треба! Чим менше знає Марія Борисівна, тим краще.
– Ви взагалі їй говорити не збираєтеся?
– Я – ні! Що там собі Іван думає щодо цього, я навіть питати не хочу. Мабуть, скаже матері з часом. А може й ні. Принаймні, зараз Ваня теж не горить бажанням йти до неї з новиною. Ой, та годі, я про це якось найменше зараз переживаю, Ольго тарасівна, правда! Ми дорослі самостійні люди, з дітьми справляємося виключно самі, допомоги ні від кого не чекаємо. Та я й не думаю, що для неї це якось неприємно, не знати таких новин! Вона й старшою онукою не дуже цікавиться.
На тому жінки і розійшлися. Ольга Тарасівна все хитала здивовано головою.
А як вважаєте ви, свекрусі справді все одно, що невістка чекає ще на одну дитину, якщо немає з нею особливого кохання і взаєморозуміння?
Одним онуком більше, одним менше, яка різниця? Все одно немає з цими онуками повноцінних взаємин. Та й не свекрушина ця справа, справді. Захотіли чоловік із дружиною – і народили. Дозволи, чи що, питати у свекрухи? Ще не вистачало!
Їй же простіше не знати – хвилюватися не буде, подарунки наче дарувати не треба, участь брати у вихованні. Живе бабуся своїм життям – і нехай живе?
Чи неправильно це, не по-людськи, і невістка чинить безглуздо і недалекоглядно?
У будь-яких відносинах треба прагнути миру і позитиву. Тим більше, з родичами. Невідомо, що там приготувало життя. Особливо – зараз, у наш час. Цілком може статися й так, що у цих дітей, крім цієї бабусі, завтра нікого не залишиться – і що тоді?
Ви б засмутилися на місці свекрухи, дізнавшись, наприклад, що у сина кілька місяців чи тижнів тому народилася дитина, а ви й не знаєте?
Чи й не подумали б засмучуватися?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
