Я сподівалася бути вдома, поки Андрійко не піде в садок. Домовилася на роботі, що повернуся з вересня. Я дуже чекала цього. Але наприкінці травня колега занедужав, тому мені подзвонили.
На щастя, ми домовилися в нашій компанії, що я буду приходити лише два дні на тиждень. Але мені все одно було нікуди подіти Андрійка.
Організувати дитсадок на останній місяць перед канікулами вже було нереально. Я думала, що він зможе тих декілька годин посидіти зі мною в офісі.
Якщо я дам йому кольорові олівці та папір, це може зайняти його надовго. Але я, напевно, не змогла би зосередитися, якщо він позаду.
Тоді чоловік придумав, що треба спробувати поговорити з його мамою. Вона на пенсії і іноді допомагає нам з Андрійком.
Вона возить його гуляти в колясці, поки я прибираю в квартирі. Але я не могла собі уявити, щоб у неї був син на цілий день.
Моїй свекрусі шістдесят п’ять років і вік трохи дається взнаки. Ольга Степанівна повільно ходить і часто відвідує сімейного лікаря.
“Не хвилюйся, Марічко, я впораюся з Андрійком!” – сказала мені моя свекруха, і Андрійко заплескав в долоньки.
Я знаю, що у них чудові стосунки. Я не хвилювалася, що йому буде погано за нею. Але вона ще не була з ним наодинці більше двох годин. Я хвилювалася, чи впорається вона.
Коли Андрійко уперше повернувся від бабусі, він був у захваті від того, який чудовий день він провів. Він пояснив мені, що вони робили разом, і його рот не зупинявся.
Я була дуже вдячна своїй свекрусі і величезний камінь впав з мого серця. Усвідомлення того, що мені є кому віддати сина на два дні на тиждень, та ще й з чистою совістю, мені дуже допомогло.
Повернутися на роботу було нелегко. Було очевидно, що більше трьох років я була поруч із сином. Ось чому мені знадобилося багато зусиль, щоб повернутися до цього.
Крім того, Ольга Степанівна іноді надсилала мені фотографії, на яких малий грає. Це піднімало мені настрій.
Весь місяць минув добре, Андрійко був щасливий, я теж. Але потім щось змінилося. Коли син повертався від бабусі, то вже мало розмовляв. Він був такий розсіяний і іноді щось бурмотів собі під ніс. Це не була дитяча пісня, у мене в голові досі всі ті, які ми співаємо вдома.
Мене не дивувало, що Андрійко після повернення від бабусі наспівував, але мене здивувало те, що він не хотів гратися іграшками.
Ніщо йому не вдавалося, він навіть недовго малював. Потім я спіймала, як він взяв мій телефон і намагався постукати по ньому пальцем.
“Андрійку, будь ласка, поклади телефон туди, де ти його взяв. Тобі ще таким “бавитись” рано”, – сказала я йому, але він не слухав. Коли я в нього забрала “іграшку” він почав влаштовувати сцени.
І ось я дізналася, що моя свекруха дає йому телефон для гри. Коли я запитала її про це, вона зізналася, що не завжди має сили бігати навколо нього.
Іноді йому потрібно відпочити, тому вона дає йому телефон. Але я думаю, що це занадто рано. Більше того, Ольга Степанівна не перевіряє, на що дивиться Андрійко.
Я була дуже зла на неї. З одного боку, я її розумію, але я хотіла якомога більше відтягнути його контакт з електронікою.
Шкода, що не вийшло. Вона могла б розповісти йому казку. Я боюся подумати, що телефон зробить з його головою. Він уже стає нетерплячим і нервовим.
Нам зі свекрухою доведеться придумати, як максимально тримати його подалі від телефону.
Але поки я не знаю як боротися ні з сином, ні з свекрухою…
Що мені робити? З якого віку ви давали своїм дітям гратись в телефоні?
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
