26 років тому я опинилася в ситуації, як в історії про те, що хлопець кинув дівчину, що носила під серцем дитя, тільки без стабільної високооплачуваної роботи.
Коли я повідомила Євгена, що він стане батьком, він не надто зрадів, але і не відмовляв. Ми стали жити разом, але заміж мене кликати він так і не наважувався.
– Це вже не модно, той штамп в паспорті. Люди і в шлюбі розлучаються, як треба.
Я його любила і вірила, що після народження дитинки щось зміниться. Я мала хорошу роботу, але все закінчилось десь на місяці четвертому – попала під скорочення, а нову роботу жінці в моєму становищі, самі розумієте…
Коли стало зрозуміло, що за фахом мені не влаштуватися, та й взагалі офіційно не влаштуватися, Євген наполіг на тому, щоб до народження дитини і до рочку жити на його кошти, благо була така можливість, Євген не погано заробляв.
Жили ми, звичайно, не багато, але на їжу вистачало, поруч коханий, у мене є можливість саморозвиватися, що ще треба для щастя? Плюс, моя професія дозволяє працювати дистанційно, і я хапалася за різні халтурки, які були мені під силу. Саме в цей час я придбала цінний досвід у своїй професії. Я була щаслива і майбутній тато теж. Але, як відомо щастя не вічне.
На восьмому місяці Євген сказав що йде, тому що зустрів іншу, його нова пасія звикла до хорошого життя, тому ні мені, ні дитині він допомагати не має можливості. Дитина йому стала начебто, як і не потрібна. Жили ми в гуртожитку. Тепер там жила тільки я. Я відпустила його без умовляння, з кам’яним виразом обличчя, пізніше він зізнавався, що така байдужість його зачепила. Але всередині у мене був ураган. Хотілося вовком вити. Це було неймовірно важко. У якийсь момент я була розлючена на свою дитину. Я хотіла все змінити…
Працювати я майже не працювала, бо по стану здоров’я не могла. У мене все ще залишалися мої халтурки, але цього ледь-ледь вистачало на їжу, причому найпростішу. Мені пощастило тим, що це було літо. Якраз дозріла алича і вона мене і виручала.
Я зі страхом боялася майбутнього “Х” дня. Мало того, що я не бачила в собі сил полюбити цю дитину так і не розуміла, за що я буду її ростити. І я прийняла рішення написати на неї відмову. Розповіла про це подрузі. Вона працювала в дитячому будинку і обімліла від мого рішення. Відмовляти мене вона не стала, просто запросила до себе на роботу. Вона хотіла показати ті умови, в яких живуть діти, показати байдужість інших вихователів, але доля піднесла мені більш переконливий аргумент.
Коли ми туди прийшли, приїхав бобик і забрав хлопчика. Я запитала у подруги, і вона сказала, що взяли для жебракування. Це мене переконало в протилежному. До сих пір той день я згадую з тремтінням, бо тоді мені відкрилися очі на всі ці дитячі будинки.
Саме в той момент я відчула відповідальність за свою дитину. Рішення привести її в цей світ було моїм, і кинути її напризволяще я не могла. Буквально через тиждень після мого візиту в дитбудинок, у мене народилася дівчинка.
Любові я до неї не відчула, але і протилежного не було. І я стала її ростити. Тепер мені можна було працювати і я влаштувалася на роботу двірником вранці, вдень мила під’їзди і звичайно продовжувала працювати своїми халтурками. Дитина була важка: багато плакала, нікого крім мене не визнавала. Мені доводилося всюди бути з нею.
Коли доньці було два місяці, з’явився її батько. Євген хотів виховувати свою дитину. А я не хотіла його бачити, не хотіла, щоб моя дочка знала його. Я так йому і сказала, мовляв, це не твоя дитина, у неї батька немає. Але він не відступав. Тоді я переїхала в інше місто. Там у мене було більше можливостей, і найголовніше там не було Євгена. Звичайно, на думку знайомих в тому положенні, в якому я опинилася, нерозумно було відмовлятися від додаткових коштів, але я так не вважала.
Визнавати батьківство офіційно, на мій погляд, було поганим рішенням, тоді він мав би на Оленку права і міг, припустимо, зобов’язати в старості про нього турбуватися, хоча сам для неї нічого не зробив. Просто сказати, що ось твій тато, теж здавалося мені поганим рішенням, так як дитина б до нього прив’язався, і її б боляче давалось його ставлення до неї. Тому, я вирішила, що нехай краще батька не буде. Євген зробив свій вибір і нічого тепер лізти в наше життя.
Перший час було важко. Грошей вистачало тільки на їжу. Одяг дитині я шила сама, крутилася як білка в колесі, але ніколи не забувала ні про себе, ні про дитину. Легше стало, коли в рік і два місяці мені вдалося прилаштувати Оленку в садок. У мене з’явилася можливість вийти на роботу. Що і я зробила. Після місяця пошуків я вийшла працювати за фахом, чому була несказанно рада. У нашому з Оленкою житті настала світла смуга.
На столі у нас з’явилося м’ясо і фрукти. І життя потекло більш-менш рівно. Оленка була просто чудовою дитиною. Активна, весела, все схоплювала на льоту. Я не могла натішитися її успіхам. У мене теж справи пішли в гору, і незабаром моя зарплата дозволяла нам жити добре. Оленка була великою розумницею: відходила на танці, закінчила школу із золотою медаллю, університет з червоним дипломом, знайшла роботу і цілком задоволена життям. Зараз вона в декреті. Скоро у мене буде онук. І я рада, що виростила достойну людину.
До речі, коли Оленці було 12 років, я зустріла чоловіка. Він був чудовий і я його полюбила. До Оленки Антон теж добре ставиться. Ми одружилися, він удочерив мою дочку. Брав активну участь в її вихованні, особливо у виборі вузу і вступі. Оленка для нього стала як рідна, а він для неї.
Я хочу сказати, що приймаючи рішення народжувати, беремо на себе відповідальність за дитину. Спершу я теж не хотіла дитини, не сприймала її, коли вона була в утробі (Оленка про це не здогадується, адже для неї я намагалася бути хорошою матір’ю) і, напевно, це мені і допомогло. Звучить дивно, але це так. Для мене світ не зійшовся на дитині. Це зробило її самостійною. Я жила не тільки для неї, а й для себе. Я усвідомила, що люблю дочку, коли їй було 5 років. Ось така моя історія.
Будьте щасливі!
Передрук без посилання на ibilingua – заборонений!
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook