Мама все зробила для того, щоб на її день народження я не приїхала, бо люди ж в селі побачать, що я при надії третьою дитинкою. Просто їй не раз витикали молодшим зятем, бо той ще задовго до 24 лютого поїхав на заробітки в Німеччину і мало того не повернувся, ще й сім’ю туди забрав. А тут ще й старший зять вирішив себе “захистити”. Тільки ніхто з сільських пліткарок насправді не знає всієї правди. Тільки мама цього розуміти не хоче. Їй важливо: “що люди скажуть”
Мама не хоче, щоб я приїжджала до неї в село, бо я при надії третьою дитиною, і всі сусіди будуть пліткувати, що все це ми з Мироном затіяли, щоб чоловіка не взяли воювати.
Ну дивана та й годі. Спершу я думала, що це такий, свого роду, жарт, але ні.
В батьків нас двоє, я та молодша на п’ять років сестра Оксана.
Чоловік сестри, ще задовго до 24 працював в Німеччині. Ось як тільки випала така нагода, сестра забрала дочку і поїхала до чоловіка.
Вони вже там майже два роки. Оксана влаштувалася на роботу, племінниця ходить в школу.
Ми ж з чоловіком залишилися в Україні. В нас сімейний бізнес, маємо дві точки на базарі.
Виховуємо ми старшого сина і трирічну донечку.
В нас своя квартира, тому на життя хватає.
Ми не часто навідуємось в село, а все через зайнятість, бо нікого з людей не наймали, а торгуємо самі.
Також я часто з дітьми ходжу плести захисні сітки для наших захисників, і само собою, ми донатимо, бо як і всі інші українці, хочемо наблизити нашу Перемогу, а без нашої допомоги хлопці довго не вистоять.
Мій чоловік з міста, а я, як я вже писала, з села.
В селі зовсім інше життя. Там всі один про одного все знають і їм лише дай привід для пліток.
І ось до чого це я вас підводжу.
Я на даний час при надії третьою дитинкою. Ми взагалі не планували, але раз Боженька дав, то ми приймаємо його ласку і зробимо все від себе можливе.
Але як тільки моя мама про це дізналася, то почала сильно бідкатися, що про нас будуть говорити люди в селі.
– Мені вже не раз витикали, що молодший зять міг би й приїхати і стати на захист Батьківщини, а тут ще й ти надумала таке. Та всі скажуть, що ви все спеціально влаштували, щоб була “гарантія”, що твого Мирона не заберуть, – сказала мені мама.
В мене слів нема, чесне слово. Мені так образливо стало. То замість того, щоб нас привітати, мама взялася за голову, бо, що люди скажуть.
Мій Мирон з міста, і ніхто не знає, що в нього з дитинства інвалідність. Не буду описувати, що й до чого, не потрібно цього нікому.
Але ж цього ніхто в селі не знає, і подумає про геть інше, каже мама.
В неділю в мами був день народження, і коли я заїкнулася, що ми приїдемо всім сімейством, то мама на ходу придумала, що вже давно себе погано почуває, можливо, якийсь вірус і краще нам, а особливо мені, сидіти дома і не рипатися.
Я й подумати не могла, що насправді з мамою все добре, і вона навіть дві сусідки запросила до себе після церкви. Як тепер буде з тим селом і його мешканцями, я не знаю.
Але погодьтеся, це дуже дивно.
Мама вже не молода, а досі живе тим, “що люди скажуть”.
А щоб ви порекомендували зробити на моєму місці? Ну не буду ж я дитя переховувати до самої Перемоги, бо так хоче моя мама.
Автор – КАРАМЕЛЬКА
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
