Ми тоді всією родиною за столом сиділи, коли мама, у якої якраз був ювілей, оголосила своє рішення: вона хоче заповідати будинок тільки мені. Звичайно, я зраділа! Я це заслужила. Я думала, що брат зможе зрозуміти це рішення, але Тарас більше не розмовляє зі мною. Хоча він мій старший брат. І я ніколи не хотіла йому зла. Впевнена, як і він мені.
Але вийшло, як вийшло. І, на мій глибокий жаль, поміняти вже нічого не можна.
З братом ми народилися і виросли у невеличкому селі Хмельницької області. З мамою, татом і бабусею. Час був важкий, але для нас, дітей, він здавався просто фантастичним. Місцева школа налічувала кілька сотень учнів, а вчителів – зовсім жменька. Тепер я розумію, чому вони не надто й старалися робити свою роботу, але особисто мені це подобалося.
Я приходила додому, їла, дивилася мультики і паралельно вдавала, що займаюся уроками. І все, цього було достатньо. Я зовсім нічого не вчила, але тихенько сиділа і посміхалася, коли мене раптом за щось хвалили. А от Тарас, навпаки, бігав до бібліотеки, брав книжки, навчався. Потім ще й із учителями сперечався, що часто впливало на його успішність.
Так і вийшло, що випускалися ми з братом ми є приблизно з однаковим результатом. Хоча він розбирався в предметах набагато краще за мене. Напевно, краще за всіх в школі. Але що вдієш. Треба було мовчати. А, з іншого боку, він одразу поїхав до міста, вчитися. Легко склав іспити у виш на бюджет і поїхав. А я навіть пробувати не стала. У мене були справи важливіші: кохання.
Ну а там настало доросле життя. Тарас знайшов хорошу роботу, переїхав до столиці. Я так і не отримала вищої освіти, але вийшла заміж і народила двох діточок.
Кожен із нас пішов своєю дорогою. І хоч ми з чоловіком жили небагато і, можна сказати, все купою: зробили прибудову до будинку моїх батьків, та я почувала себе щасливою та наповненою. А це найголовніше.
Тарас же шукав якусь ідеальну жінку. Досі так і не одружився. Жити у великому місті у великій світлій квартирі, майже у центрі, мати хорошу роботу та всі перспективи. І не мати при цьому не те, що дружини, а навіть дівчини? Він і в школі їх боявся, хоч і хотів познайомитися. Але у дорослому віці так і зовсім став самітником. Для мене це якась дикість.
Так чи інакше, час минав, і мама, як завжди, поспішала зробити заяву. На свій день народження, 60-річний ювілей, який Тарас вкотре пропустив «через робочі моменти», мама оголосила бажання заповідати мені будинок. Той, у якому ми й так, насправді, жили. Але щоб це було офіційно та з усіма документами.
Мені було якось не дуже зручно домовлятися про щось за спиною у брата. Але я подивилася на чоловіка, на дітей і подумала: «Так правильно й справедливо, невже він не зрозуміє». Повертатися до села Тарас і не збирався, це було ясно. Вигода? Та у нього, напевно, зарплата більша, ніж у половини нашого села разом. Ну, які можуть бути розмови?
Але розмови були. І на підвищених тонах. Тарас, як тоді у школі, доводив свою правоту і що з ним вчинили нечесно та несправедливо. Ще трохи, і було видно, що заплаче. Прямо при матері. Вона теж пояснювала йому, мовляв, сину, заспокойся. Ми ще тоді навіть почати нічого не встигли, документів на оформлення не подали.
Але Тарас не заспокоївся і просто перестав відповідати на дзвінки, телефонувати сам перестав теж. Дорослий чоловік, який повністю себе забезпечує, нагадаю. А наче дитина!
Я поговорила з мамою, і ми вирішили всі справи, пов’язані зі спадщиною, відправити у довгий ящик. Не до цього було, та й зайві витрати ні до чого: у мене діти ростуть, кожна копійка потрібна дорога. Та й у мами пенсія не королівська. А ще ремонт було б непогано зробити.
Минуло півроку, і раптом у мене на телефоні засвітилося знайоме ім’я. То був брат. Схвильованим голосом він запропонував зустрітися у центрі. Ну як у центрі, це міські мають свій центр. У моєму випадку це був звичайний сільський сквер, за 100 метрів від якого був невеликий магазин, в якому можна купити все, що треба в селі.
Я попросила маму посидіти з дітьми півгодини, а сама сказала, що йду до подруги.
Машина брата вже стояла на узбіччі, а сам він запропонував посидіти з ним на лавці. Тарас вже не був таким скуйовдженим, яким я його пам’ятала з нашої останньої зустрічі. Ми поговорили. Він розповів, що більше не може працювати на старій роботі і жити у старій квартирі. Йому душно. Тож він переїжджає за кордон і додому повертатися не хоче. Було це за пів року до вторгнення.
Він уже змирився з тим, що мама не вважає його спадкоємцем, але він завжди почував себе якимось не таким, відстороненим. А тепер зважився на велику поїздку. Що на нього чекає, він не знає. Але сил сидіти вдома просто не залишилося. Мене він почастував шоколадкою, навіть умовляння слухати не став. Просто сів у машину і поїхав, ось так непоказно попрощавшись.
Вдома я побачила, що плитка шоколаду, подарована мені Тарасом, була акуратно захованою пачкою грошей в обгортці. 5 тисячі доларів. Я таких сум не те, що в руках не тримала, не бачила навіть. А він залишив їх мені, мабуть, щоб я сама ними розпорядилася. Тепер його телефон не відповідає, картку заблоковано. Ну а як інакше, все в його стилі.
Отже, тепер ми з братом ніяк не спілкуємося. Дуже шкода, адже він виявився дуже доброю і щедрою людиною. Я вирішила зробити мамі ремонт і відклала якусь частину грошей про всяк випадок. Про Тараса і зустріч з ним я нічого розповідала. Мама знає, що він просто виїхав кудись в США.
Сподіваюся, він знайде там те, що давно шукав. І буде щасливий, хай і далеко від нас із мамою. Всім добра й щастя.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
