Ніхто не знає, де його доля закине у житті. Батьки завжди думали, що я залишуся з ними, говорили: “Юлю, як добре, ти найменша, будеш з нами жити”.
Не так сталося, як гадалося. Після закінчення технікуму мене направили на роботу в Івано-Франківськ. Працювала на хлібзаводі. Мала гарну посаду, в колективі поважали, хоч була лише після навчання.
Дійсно, на роботі велике значення має колектив. А він у мене був чудовий! Від роботи виділили кімнату в гуртожитку, а на вихідні – їздила додому.
Знала, що батьки чекають. Легше було мені добиратись, коли було тепліше, ближче до зими рідше їздила. Коли отримувала заробітню плату, то старалась надсилати гроші батькам. Вони раділи за мене!
А я була спокійною за них.
Час не стояв на місці! Наш завод розбудували, відповідно й персонал збільшився. Згадую, як одного дня на співбесіду прийшов Тимофій, такий впевнений у собі чоловік, мав досвід роботи і його прийняли.
Тимофій старанно виконував свою роботу, був дуже відповідальним. Він мені сподобався, але я вигляду не подавала, хоч бачила, що він теж щось відчуває. Так, ми були стриманими, бо не можна було мати стосунків із співробітниками. Наближались новорічні свята. Корпоратив…
Власне, під час такої вечірки, Тимофій наважився запросити мене у кіно. Я погодилась. Наші стосунки швидко розвивались, таке було відчуття, що ми знаємо одне одного багато років. Нам було добре! Кохання змінює людину, воно змінило і нас! Вже влітку відгуляли весілля!
Жили в гуртожитку, але в ті часи можна було встати в чергу на квартиру. Я це зробила. Чекали, водночас будували плани на майбутнє, життя в гуртожитку зміцнювало нашу сім’ю.
Минуло сім років – і ми отримали нашу двокімнатну квартиру. Приїхали батьки на новосілля, тай тут почалось: “Юлю, Тимофію, може час і внуків нам подарувати. Жити вже маєте де, своя квартира є своя!”.
Важко мені було говорити на цю тему, адже з чоловіком вже давно мріяли про дитину, але не виходило. Скільки за тих сім років життя у шлюбі ми обходили лікарів, навіть клімат змінили – все одно нічого не виходило.
Це була важка тема для розмови, не хотіли батьків засмучувати. Якось Тимофій сказав, що на все свій час…
Та час минав, та не в нашу користь. Одна моя добра знайома порадила новітній метод: “Юлю – це коштовна процедура, але її радять таким парам, як ви. Заради того, щоб зберегти сім’ю… Спробуйте”.
Тимофій мене підтримав. Ми наважились. Зібрали необхідні кошти (ще друзі допомогли). Хвилювались дуже, але дякувати Богу, все вийшло. Ці дев’ять місяців я була на підтримці, важко було виносити, але виносила.
Восени народився наш синочок Богданчик. Ми такі були щасливі, а наші батьки те й робили, що допомагали по-своєму у догляді за внучком!
У нас з’явився сенс у житті, все заради синочка. Виховували, доглядали, пішов у найкращу школу, закінчив її з відзнакою.
Богдан виріс розумним, мужнім хлопцем. Має гарну роботу, достатньо заробляє. Може дозволити собі різні мандрівки. Так під час однієї екскурсії син зустрів Анну (свою майбутню дружину). Живуть з нею окремо у орендованій квартирі. Ось, здавалось, і щастя…, що ще потрібно? Дім, машина, місто…
А власне на старості я зрозуміла, що розлюбила Тимофія, а він – мене.
У певні періоди нашого життя чоловік мене постійно звинувачував у всіх “гріхах”: “чому так довго нема квартири”, “чому нема дитини – ти винна”, ” як ти це приготувала – зовсім несмачно”, “цілими днями сидиш в телефоні і нічого не робиш”.
Такі образливі слова, постійні докори я чую щодня. Розумію, що ми вже майже пенсійного віку, а так важко (іноді й гидко) жити під одним дахом! Доживати віку з людиною, яку вже давно не люблю.
Як з цим змиритись? Чи люди так живуть?
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
