Коли народився первісток – уся родина з’їхалась, вітали і раділи разом з нами.
Двадцять років ми чекали на сина. Мій Дмитро вже втратив усі надії на те, що стане татом. Не раз говорив: “Олю, невже така наша доля. Як ми будемо далі жити?” Я була його підтримкою. Але було в сімейному житті по-різному.
Дмитро часто працював на двох роботах, щоб відволіктися від одних і тих же думок. Працював автослюсарем, багато спілкувався з різними людьми, багато чув і знав.
Одного разу його добрий знайомий порадив хорошого лікаря і ми, довго не думаючи, записались на консультацію. Виявилось, що у нас є все ж таки певні проблеми зі здоров’ям, тому всі заощадження, які були у нас, ми витратили на лікування.
Також лікар порадив змінити клімат і ми поїхали в Болгарію. Незабутні романтичні дні на морі змінили нас. При кожній можливості ми старались десь їхати, міняючи атмосферу.
Так минав час. Вже “не зациклювались” на одній і тій же думці. Просто жили. І власне, коли не очікували, тоді все сталось…
“Дмитре, радість у нас велика- я при надії!”
“Олю, я найщасливіший чоловік у світі!” – ці слова вирували у моїй голові всі дев’ять місяців. Двадцять років ми чекали того моменту – і дочекалися. Сина Арсеном назвали.
Тішилися. Виріс. Вивчився, здобув вищу освіту, має престижну роботу. Живе окремо від нас. Ми вже пенсіонери. На все не вистачає. Так сподівалися на те, що син на старості літ буде дбати про нас.
Дмитро одного вечора сів на дивані, бачу, що засмучений і каже: “Олю, ми все життя “душі не чули”, всю любов сину дарували, а на старість, нікому буде і води подати”.
Так і я собі про це думала. Бо недавно Арсен відвіз нас на дачу, щоб грядки посапати, щось прибрати.
Ми думали, що Арсен допоможе, а він нас там залишив, сказавши, що його чекають друзі і не має часу тут з нами “возитися”. Нам стало прикро, що виховали такого сина. Що ж ми робили не так? Чому так буває у житті?
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
