Я хочу поради всім сім’ям: не чекайте і не відкладайте на потім! Частіше кажіть один одному «я тебе люблю», не тримайте образи — пробачайте, не відмахуйтесь від близьких — виділіть їм час, не чекайте нагоди, аби втілити чиюсь мрію, робіть це зараз, бо потім може бути пізно.
Не лише про сім’ї ваших друзів, з якими ви залюбки ходите на пікніки, аби весело провести час та, можливо, похвалитися якимись досягненнями члeнів своєї родини. Ні, я говорю про ті сім’ї, горе яких не помічаєш, поки ваше горе не постукає у двері вашого будинку, пише портал “Сімейний“.
Хіба хоче хтось думати про чужу біду, коли у нього все добре. Живучи в спокої та безтурботності свого дому, ми вважаємо, що весь світ такий, яким він здається в колі нашої сім’ї. Тим болючіше після такої омани побачити інший бік життя. Він як яскравий промінь сонця для очей, що звикли до темряви — різко вдаряє та збиває з пантелику. І ось тоді ти починаєш задумуватися про інших
Ми так звикли жалітися на буденність, що зовсім не цінуємо неповторність її без бентежності. «Знову вдома! Знову вечеря, телевізор та спати! А так хочеться чогось нового. Чогось, що виходить за рамки». Бійтесь таких думок, бо доля може їх почути. А тоді ви отримаєте телефонний дзвінок і все життя летить у прірву.
Читайте також: Ідеальний чоловік-мрія: щастя чи покарання
«Її збилa машина!» — три слова, які зламали стільки сімей, зруйнували стільки життів, розбили стільки надій. «В рeaнімації. Чекайте та моліться!». І ти молишся. І чекаєш. Бо більше нічого не в змозі зробити. Кожна хвилина вагою в рік, бо пісок часу, ніби в насмішку, зaвмeр на місці. Абсолютна безгранна тиша.
Жоден не промовить ні слова, бо сльози, що колючим клубком застрягли десь посеред горла, не дають вилетіти жодному слову. Та й до чого ці слова, якщо вони ані допоможуть, ані заспокоять. І ось тоді, сидячи в абсолютній тиші, ти починаєш задумуватися про інші сім’ї. Але не про ті, що зараз щасливо збираються на вечерю, і навіть не підозрюють про трагeдію, що можливо, зовсім поряд, так як раніше не підозрювали ви.
Ти згадуєш про тих, хто посварився з рідними, і не встиг попросити пробачення. Про тих, хто пообіцяв, та вже ніколи не виконає обіцянку. Про тих, хто в цю ж хвилину сидить і згадує слова «я тебе люблю», які так рідко говорив і які зараз хоче сказати. Про тих, хто ще не все розповів і не все вислухав. Про тих, кого не знаєш, але хто в цю саму хвилину найрідніший твоєму серцю, бо вони як ніхто інший тебе розуміють. Адже не доторкнувшись до горя, ніколи його не зрозумієш.
І серед цих думок літають інші думки. Думки про те, що ти сам не встиг зробити, скільки всього не встиг сказати, скільки всього не встиг пробачити. І саме ці думки ріжуть без нoжа. І хочеться закричати на увесь світ «Я тебе люблю! Будь ласка повернися! Я не уявляю свого життя без тебе! Прошу не покидай мене». І ти кричиш. У душі кричиш, бо голос не слухається та не видає ні слова, лише тихі схлипи.
Вже нічого не змінити, більше нічого не повернути. Все, що ти можеш зробити — це, як злoдій, сховати в найпотаємніших закутках свого серця щасливі спогади і нікому їх не показувати. Бо вони лише твої, ніхто інший їх не зрозуміє, ніхто інший ними не проникнеться. Вони твої, і їх ніхто в тебе не забере. Навіть час не в змозі їх забрати, лише притупити. Вони лише твої — найщасливіші спогади.
Пройде час, і ти не згадаєш як це, не задумуватися про чужу біду, не боятися не встигнути, завжди відкладати слова на потім.
Бережіть щасливі сімейні спогади, як найдорожчу цінність у світі, бо може статися так, що це єдине, що у вас лишиться від близьких вам людей.
Недавні записи
- Каті було шістнадцять, як ми дізналися, що вона чекає дитину. Звісно, було важко сприйняти цей факт, але нічого вже не зміниш. Батько дитини Денис, така ж дитина, як і наша Катя. Він відразу ж дав зрозуміти, що батьківство не його тема. Я зв’язалася з його батьками, і на приємний подив вони пішли на контакт. Але все це було до пори до часу. Лише на останньому місяці ми дізналися їх справжнє лице
- Вчора моїй подрузі сімдесят років виповнилося. Я знала, що Марія трошки безпорадна, щодо готування, тому заздалегідь її попередила, що моїм подарунком для неї, буде гарно накритий стіл. Завдяки допомозі дочки, стіл ми накрили шикарний. Гостей було немало-небагато – 11 осіб. Гаряче Марія сама приготувала, і дуже смачне. Та здивувало мене інше. Її брати, ніби ніколи нічого в тому житті не їли. Додому я йшла сама не своя
- Я повернулася в квартиру за светром, бо похолодало і застала сина з друзями, як вони моє ліжко намагалися в маленьку кімнату перенести. – “Мамо, ви ж маєте нас зрозуміти. В нас скоро малюк буде”. Невістка ж в той час мовчки сиділа в куточку і мої документи перебирала. З вересками вони з моєї квартири вилетіли. І сваха дзвонила, і сват. Казали, що я не мама, бо їх дочку, ще й при надії, з хати виперла. Як хочуть, то нехай собі це щастя забирають
- Я в свою хату в селі аж три родини переселенців пустила позаминулої весни, а сама в Німеччину до сестри подалася. А це повернулася тиждень тому і просто випала в осад від того, що побачила! Я така вражена, вам не передати! Тепер просто не знаю, як ту хату між ними поділити
- У нас з чоловіком четверо дітей, тому після вторгнення і втрати роботи, Микола прийняв рішення їхати на заробітки в Польщу, оскільки дітей потрібно годувати. Іншого виходу ми не бачили. Я відчувала, що наше спільне життя котиться в яму, та його виїзд остаточно розставив все по місцях. Тепер думаю, чи варто зберігати наш з Миколою шлюб? Старші вже не такі й малі, а з тими двома, я якось собі раду й сама дам